Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа

J. Duvignaud, Le propre de l’homme, Paris, Hachette, 1985.

(обратно) 52

Cl. Lévi-Strauss, Tristes tropiques, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1955.

(обратно) 53

P. Clastres, Chronique des Indiens Guayaki, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1972.

(обратно) 54

Don Talayesva, Soleil Hopi, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1959.

(обратно) 55

F. Héritier-Augé, Fait-on rire les enfants en Afrique ?, Bonjour gaieté, Paris, ESF, 1987.

(обратно) 56

C. Turnbull, Les Iks, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1987.

(обратно) 57

C. E. Shannon, W. Waever, Théorie mathématique de la com­munication, Paris, Classiques des Sciences humaines, 1975.

(обратно) 58

G. Balandier, Le pouvoir sur scène, Paris, Balland, 1980.

(обратно) 59

É. Blondel, Le risible et le dérisoire, Paris, PUF, 1988.

(обратно) 60

Експериментальну «антропологію сакрального» в дусі Жоржа Батая, що досліджувала сміх як релігійно-містичний «внутрішній досвід», парадоксально поєднуючи переосмислених на сюрреалістичний лад Ніцше та Геґеля, віднесемо радше до царини філософії; про економіку сміху у Батая див.: Дерріда Ж. Від обмеженої економії до економії загальної // Письмо та відмінність. — К.: Основи, 2004. — С. 507–562. А також розділ «Два учителя: сміх і гріх» у кн.: Фокин С. Философ-вне-себя. Жорж Батай. — СПб.: Изд-во О. Абышко, 2002. — С. 13–18.

(обратно) 61

Бадью А. Малое руководство по инэстетике. — СПб.: Изд-во Европейского ун-та, 2014. — С. 81.

(обратно) 62

Бурдье П., Грасс Г. Литература: взгляд изнутри // http://bourdieu.name/bourdieu-grass-literatura

(обратно) 63

Гройс Б. Художник как персонаж юмористического романа // Искусство утопии. — М.: ХЖ, 2003. — С. 208.

(обратно) 64

Липовецки Ж. Юмористическое общество // Эра пустоты. Эссе о современном обществе. — СПб.: Владимир Даль, 2001. — С. 215.

(обратно) 65

Жижек С. Интерпассивность, или Как наслаждаться посредством Другого. — СПб.: Алетейя, 2005. — С. 13–14, 18.

(обратно) 66

Сучасний погляд на цю класичну тему запропонував Саймон Кричлі: Critchley S. On Humour, Routledge, 2002.

(обратно) 67

Цит. за: Zupancic A. The Odd One In: On Comedy. MIT Press, 2008, p. 4. Жижек теж приєднується до цієї критики: «Те, що справді бентежить в “Імені рози”, так це глибоко притаманна цій книжці віра в звільняючу, антитоталітарну силу сміху, іронічної відстороненості. Наша позиція ледве не геть протилежна висхідній тезі роману Еко: у сучасних суспільствах, хай то демократичних чи тоталітарних, така цинічна дистанція, сміх, іронія правлять, так би мовити, за частину заведених правил гри. Панівна ідеологія не передбачає серйозного чи буквального ставлення до себе. Напевне, найбільшу небезпеку для тоталітаризму становлять люди, які слідують за її ідеологією буквально: навіть у романі Еко бідний старий Хорхе — втілення догматичної віри, що не знає сміху, — виступає скоріше як трагічна постать: хирлявий пережиток минулого, що скидається на живого мерця, він відверто не є персоною, здатною уособлювати наявну соціальну або політичну владу» (Жижек С. Возвышенный объект идеологии. — М.: ХЖ, 1999. — С. 35.).

(обратно) 68

Кьеркегор С. Или — или: Фрагмент из жизни. — СПб.: Амфора, 2001. — С. 71.

(обратно) 69

Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному. — СПб.: Университетская книга, 1997. — С. 122.

(обратно) 70

Минский М. Остроумие и логика коллективного бессознательного // Новое в зарубежной лингвистике. — Вып. 23. — М.: Прогресс, 1988. — С. 298.

(обратно) 71

Цей класичний поділ систематизований Джоном Морреалом: The Philosophy of Laughter and Humour, ed. John Morreal, Albany, State University of New York Press, 1987. Про колізію між радісним і знущальним сміхом, що чітко виокремилася за часів Ренесансу, див.: Skinner Q. Hobbes and the classical theory of laughter. — In: Visions of Politics, Vol. III: Hobbes and Civil Science, Cambridge University Press, 2004, p. 142–175.

(обратно) 72

Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. — М.: Смысл, 2000. (Див. розділ «Гра і фантазія»).

(обратно) 73

Кайуа Р. Игры и люди; Статьи и эссе по социологии куль­туры. — М.: ОГИ, 2007. — С. 64.

(обратно) 74

Stanner W. E. H. (1960). On Aboriginal Religion, University of Sydney — Oceania Publications,