Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа
Коротко кажучи, відбувся процес профанізації священного: на зміну колективної пародії приходить індивідуалізована фантазія, фікція, по суті, література в новочасному її розумінні. «Exit parodia. Incipit literatura»[80].
Так, «люди спочатку сміялися, — писав Жан Поль, — а потім з’явилися коміки»[81]. Власне, з погляду філогенезу та онтогенезу спершу існував вроджений (докультурний) сміх як ігровий сигнал метакомунікації, а вже на його основі постає «смішне» як культурне явище — сьогодні ми б назвали його «гумором», тоді як за стародавніх часів йшлося про пародію. Перефразовуючи Ніцше, можна сказати, що народження комедії відбувається з духу священно-богохульної пародії. Аристотель виводив значення слова «комедія» чи то від «коме» (селище), де селяни виспівували насмішливих пісень, чи то від «комос» — веселої і сп’янілої процесії на честь бога Діоніса. Він пояснював походження трагедії зі смішного (хоча точніше говорити про пародійне). Насправді йдеться про появу трагікомедії, або гіларотрагедії (веселої трагедії). У Греції вона виявляє себе в формі сатиричної драми, що жартівливо завершувала високу трилогію, у Римі це були «міфологічна» аттелана й експодій, що пародіювали трагедію, яка йшла щойно перед ними, за Середніх віків гіларотрагедія мала вигляд Pia Hilaria[82], веселої фацеції благочестя, містерії з комічними елементами, інтерлюдії на біблійні теми. В Індії ставили «прахасану» (фарс), одноактну п’єсу посмішки, в якій висміювали керманичів і священиків, де роль слуги-блазня (відушаки) надавала комічного забарвлення трагічним ситуаціям. Спорідненість смішного і трагедійного в архаїчній концепції «веселої трагедії» настільки міцна, що вона характерна й для новочасного європейського театру Шекспіра, Кальдерона, Лопе де Веги — аж до Вуді Аллена. Тут тією чи іншою мірою зберігається переплетення і співіснування двох фабул, комічної та трагічної, двох типів персонажів, господаря та слуги, який є комічним дзеркалом головного героя (або ж усередині самого героя — як роздвоєність його бентежного характеру). Це гра світлотіні.
Отже, різні аспекти карнавалізації — як святкової, ігрової, творчої, амбівалентної антиповедінки (яку, до слова, вже різнобічно досліджували М. Бахтін, Ю. Лотман, Д. Ліхачов, М. Бороденко та ін.) — має бути врахована в дослідженні генези і природи сміху. Ба більше, потрібне вивчення й протилежної тенденції, яку антрополог Олександр Козинцев назвав «декарнавалізацією». Річ у тім, що тема карнавалізації як радісної та афірмативної гри безладу — на противагу офіційній культурі пієтету і страху — здається багатьом дослідникам занадто «руссоїстською», миролюбною, ба навіть безбожно-несерйозною, вона нібито не бере до уваги фундаментального значення зла, агресії, насильства в антропологічному становленні сміхової природи. Так, дослідники «соціофілософських» аспектів сміху А. Дмитрієв і А. Сичов у своїй великій монографії відразу безапеляційно заявляють про агресивне начало сміху, втім, спираючи свої твердження лише на власні враження: «Перше й найбільш явне підтвердження агресивного походження сміху — сама його гримаса, що відтворює жест погрози — спотворене обличчя з вищиром. Парадокс у тому, що сміх — єдине позитивне почуття, що відтворює зовнішній вираз почуттів негативних — люті, гніву, застрашення. Якщо згадати безсумнівний “елемент зла”, який відчувала у сміхові більша частина теоретиків комічного починаючи від Платона, то генетичний зв’язок сміху з агресією стає очевидніший. [...] Гумор первісної людини був надзвичайно примітивний і зводився зазвичай до публічного осміяння, знаряддям якого були насмішка й образи. Давньоримська література (Апулей, Петроній) рясніє прикладами розіграшів, що завершувалися смертю жертви, а чимало гострих кпинів поборника красномовства й обачності Цицерона або жарти більшості класиків Ренесансу зараз можуть здатися доволі жорстокими. Прикметно, що в Старому Завіті близько 30 разів згадане слово «сміх», причому переважно ці згадки безпосередньо пов’язані з агресією (насмішка, презирство, знущання) і тільки два — з радістю. [...] Отже, найімовірніше, сміх вперше постає на тлі сутичок, битв і війн доісторичної епохи. Тоді, коли перемога давалася доволі швидко і ворог опинявся не настільки сильним, як здавалося раніше (Гоббс називав сміх “несподіваною славою”), переможець розряджав накопичене шаленство й надмірну емоційну напругу за допомогою відповідних звуків. Істеричний сміх виконує таку ж функцію розрядки від надмірного нервового збудження»[83]. Полемізуючи з Бахтіним з позицій християнської філософії, С. Авєринцев стверджує, що «з самих початків будь-якої “карнавалізації” — кров»[84]. Б. Гройс навіть говорить про «тоталітаризм карнавалу»[85].
Справді, чимало свят супроводжувалися жорстокими ритуалами жертвоприношень, карнавальні дійства часто виливалися в насильницькі ексцеси, успішні битви дарували миті радості й тріумфу. Сміх стає отруєний гіркими краплинами людської агресії, зловтішання, зневаги, зарозумілості, неврозу, істерики, відчаю, розчарування тощо. Після Гоббса такий «темний» погляд на сміх стає надзвичайно популярним. Накладаючись на негативний образ, сконструйований християнською церквою, сміх прибирає подоби «сатанинського усміху», який з часом переходить у нарис Ш. Бодлера «Сутність сміху», а відтак — до кінострічки про зародження нацизму «Кабаре» (реж. Боб Фосс). Надзвичайно сучасною для XX століття виявилася посмішка Мальдорора, який через неспроможність сміятися надрізав собі кути губ, що можна сприймати як чорну пародію на Христа, який ніколи не сміявся[86].
Але всі ці моторошні приклади радше свідчать про спотворення самої суті сміху. Разом із культурою, мовою, релігією, мораллю, цензурою, законами, правилами і приписами первісний сміх інструменталізується, трансформується, «фільтрується» як дика, неприборкана, темна стихія (пристрасть, афект, гримаса, тілесні корчі, потворність)
