Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко
— А хто повинен відповідати за те, щоб правильно розпорядитися тією духовною енергією, яка зароджується в нації в такі часи?
— Завжди є духовні провідники, які відчувають внаслідок своєї особливої організації пульс нації.
— Справа якраз у випробуванні свободою. Наприклад, Рух і покійний Чорновіл… Всілякі конструктивні опозиції там, де необхідно було тверде: «Ні!». Такі методи й призвели за 5 років до побудови повністю корумпованої держави. І тепер реформувати буде набагато складніше… Чи ви бачите інші причини?
— Ми потрапили в страшний стан. Але біда в тому, що ми не могли цього уникнути. Ось той факт, що демократи за посаду, ще за щось пішли під владу, змирилися з її правилами. Це негативно й погано. Але чи можна від цих людей вимагати, щоб вони були послідовними й самовідданими альтруїстами та патріотами, коли всю систему виховання було побудовано не на цьому? Вони просто не вміли жити інакше…
— Що ж робити сьогодні, коли і старі лідери, і влада однаково дискредитовані?
— Треба шукати виходу, і вихід цей є. Альтернатива така: ліві кандидати, потім президентська влада і нарешті — Марчук. Це абсолютно інша кандидатура, з якою багато людей і партій пов'язують свої надії. Ця надія випливає з простого аналізу його виступів, статей, лекцій. Він уже дуже давно критично дивиться на те, що відбувається, має свій погляд і свої рецепти, як можна це розв'язати. І ось тепер, коли він став кандидатом у президенти, збіглися, з одного боку, його бажання, а з іншого — бажання людей, які перебувають у пошуках нового лідера. Ті партії, що висунули Костенка, Удовенка, з часом мають усвідомити, що із правих претендентів на посаду президента реальним претендентом є тільки Євген Марчук. Його не порівняти, скажімо, з Костенком чи Біласом, чи навіть з Удовенком.
— Чому Кучма боїться Марчука?
— Він боїться Марчука тому, що відчуває свою абсолютну нікчемність порівняно з ним. Він розуміє, що хоч скільки не кажи на ту кішку «чорна», вона все ж таки біла.
— Скажіть, як народ може вибирати таких нікчем? Я повертаюся до вашої тези щодо того, що не можуть стільки мільйонів людей помилятися. Чому це не можуть? У ті часи, коли табори були переповнені, ті, хто був «на волі», прославляли владу та щасливе дитинство. Люди можуть помилятися, і цей вибір — хіба не помилка?
— А ви знаєте, я не казав нікому, що більшість не помиляється. Я вважаю, що більшість завжди не права.
— Тоді й демократії не може бути?
— Пам'ятаєте оце латинське прислів'я: голос народу — глас божий? Народ не є правий, правою є провідна частина народу. Ось приклад: люди здебільшого не приймали колгоспи, боролися впродовж цілих десятиліть проти їх упровадження. Тепер до них звикли і не хочуть із них виходити. Зараз частина нації, її передова частина, розуміє, що потрібні не колгоспи, а якесь приватне фермерство чи господарство. Цим ідеям колгоспники чинять завзятий опір, як 30 — 40 років тому колгоспам чинили. Хто правий? Права в цьому випадку більшість чи меншість? Звичайно ж, меншість! Чому? Тому, що ця більшість завжди інтелектуально менше розвинута.
Народ часто сприймає популістські ідеї, і тому наше завдання дуже складне. Однак річ у тім, що кожен бачить, що ми погано живемо. І тому позитивна пропозиція може поширюватися, вона залучає на свій бік людей. З іншого боку, Марчук і не пропонує якийсь ривок. Він каже про те, що необхідно прискорити реформування економіки, і пропонує обгрунтовану позитивну програму. Її розуміють усі покоління.
— Я не можу зрозуміти, де сьогодні наші державницькі сили. На очах усього світу Президент Кучма кидає всі сили для того, щоб відсікти будь-яких інших кандидатів, окрім себе і «червоного». Де ваші голоси? Ви ж так боролися, коли більшість нічого не розуміла, невже ж вам не шкода своєї праці, свого життя?
— Кожен із нас робить те, що він може зробити. Я б не сказав, що ми просто собі так- от дивимося. Ми вперто шукали людину, якій до снаги вивести народ із цієї біди, і бачимо, що наш супротивник — Адміністрація Президента — далеко не всеохоплююча сила. Може, їм і здається, що вони дійсно все охопили, все контролюють. Насправді це не так. На стан справ впливає загальна економічна ситуація в конкретних регіонах. І робиться там далеко не те, що вони хотіли б. Вони (Адміністрація Президента) по телебаченню сказали 100 слів, а ми — лише 10, але наші слова люди краще чують.
— Що конкретно означає в Україні бути державником сьогодні? Що ж таке національна еліта? От є в історії такі колоритні постаті, як чех Масарик, француз де Голль. Наші сусіди поляки боготворять Пілсудського. А де ж наша еліта? Чи не тому її немає, що ми були завжди провінцією — чи то Речі Посполитої, чи то Росії та Австро-Угорщини?
— Наша інтелігенція не була українською, вона була радянською, бо вона не знала ні літератури, ні історії, вона не дихала українським національним духом, вона не мала в головах такого поняття, як український національний інтерес. Тільки окремі люди думали про український національний інтерес, і якщо вони голосно про нього говорили, то потрапляли в тюрму. Якщо мовчали — то залишалися тут. І ось із 1985 р. починає формуватися українська інтелігенція. Уперше за 280 років ми живемо без цензури, і я дуже радий, що з'явилося так багато розумних людей. Бачу розумні статті в журналах, монографії виходять, так от з інтелігенції виокремлюється те, що ми називаємо елітою. Це вужче поняття. Національна еліта повинна щиро служити інтересам нації. Українці вміють учитися, засвоювати, і процес цей іде швидко.
— Чи не нагадує ситуація нині той період, коли після Переяславської ради 1654 року частина українцiв — старшини (а це, безумовно, була еліта на той час) поїхали на поклін до польського короля випрошувати привілеї, а друга частина була за московського царя. І нині така ж ситуація?
— Ви знаєте, ми маємо й інше: хтось поїхав, а хтось із литовців або поляків (Вернадський, приміром) приїхали в Україну. Коли відбувається процес державотворення, то хтось утікає, вважаючи власні інтереси важливішими.
— Чи відбулося торжество національної ідеї?
— Так, 1991 року народ на референдумі 92 відсотками голосів благословив цю ідею, і вона спрацювала. Важко було б сказати у відсотках, але я зустрічаю таких, хто каже: «Нащо нам така самостійна Україна». Є такі, але їх набагато менше від тих, хто каже, що вірить у кращу долю України.
