Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко
— Чи всі, хто виходили з КПРС, заслуговують, на вашу думку, поваги?
— Ні, не всі, на жаль, є й такі, що спекулюють на політичній кон'юнктурі.
— Уже не лише на мітингах, а й з парламентських трибун лунав заклик судити КПРС. І якщо вважати її правонаступницею усіх злочинів сталінської генерації…
— Чому лише сталінської? І хрущовської, і андроповської, і брежнєвської.
— …то з таким же успіхом можна вважати, що УРП прийняла естафету від ОУН. Хоч вважає себе дитям Гельсінкських угод, якими проголошений незаперечний пріоритет прав людини над суто національними інтересами. Чи не так?
— Це хтось з основоположників, здається, сказав, що істина конкретна. Немає для України нічого важливішого зараз, ніж національне відродження.
— Не можна не погодитись з вами. Але на якій платформі? На платформі взаємної ненависті? При всьому моєму внутрішньому протесті проти того, що діялось навколо справи Степана Хмари, те, що він проголошував на мітингах, відштовхнуло навіть багатьох відомих діячів радикальної орієнтації. Вони стали під прапори Дмитра Павличка, а не ваші. Під прапори поміркованіші і, я б сказав, сучасніші. Сам чув, як Павличко сказав на письменницьких зборах: «Румунський шлях не для нас». А ось недавно я бачив листівку, виготовлену засобами розмножувальної техніки, де «правим» уготовили долю Хоннекера і Чаушеску.
Так, на Україні вже лунають, на щастя, поки що поодинокі вибухи.
— Українська республіканська партія не має до будь-яких терактів найменшого стосунку. Ознайомтесь з її програмою, і ви переконаєтесь, що наш шлях до перемоги чисто конституційний.
— Але повернімось все-таки до проблеми громадянського миру. Я чув, що в Західній Україні закладається пам'ятник командуючому Українською повстанською армією, підступно вбитому Роману Шухевичу. От якби, за вашою власною логікою, на цьому пам'ятнику згадали і тих, хто від його руки загинув, то це був би вже не румунський, а іспанський варіант, котрий свого часу розчулив вас до сліз. І навпаки! Бо смерть, і справді, єдина форма рівності, якої спромоглося досягти людство. А поки що КПРС лякала людей бандерівщиною, УРП — комуністичними репресіями, і знову серед людей оселявся страх.
— Залякують бандерівщмною? Степан Бандера був справжній національний герой.
— Хтось із відомих істориків, коли не помиляюсь, Покровський, сказав, що історія — це політика, обернена в минуле. Тому й писали її політики. Знаю про Бандеру лише жахи з газет. Тим часом вже давно слід було б надати слово саме історикам.
Що можете сказати про вплив УРП на розвиток подій у республіці?
— У недооцінці сил противника і переоцінці своїх власних завжди прихована небезпека. Ми цілком усвідомлюємо, що Республіканська партія ще не охопила всю Україну, так само, до речі, як і Рух.
— Як ви оцінюєте нинішній стан Руху?
— Вважаю, що свої кращі часи він уже пережив. З розширенням свободи політичної діяльності і появи нових партій значення його зменшуватиметься. Тобто він відіграватиме свою роль доти, доки процес формування партій не завершиться.
— Я ознайомився з програмою УРП. Партія проголошує своєю метою створення незалежної соборної держави, стверджує абсолютну цінність життя, свободи, самобутності людини і кожної нації, а також визнає в політичній боротьбі лише мирні засоби. Але щодо тактики партії, то вона часом суперечить програмі і багатьох не лише відштовхує, а й лякає. Існує вираз: людина вільна доти, доки вона не посягає на волю інших. Цілком закономірні акції протесту часом провадяться так, що виходять за межі, я б сказав, здорового глузду. Скажімо, перекривається рух громадського транспорту, й жертвами політичних заходів стають сотні ні в чому не винних людей, котрі поспішають у своїх невідкладних справах. Коли, на своє нещастя, патріарх Московський і Всея Русі Алексій Другий замірився відвідати Київ, ігуменю Фролівського монастиря Антонію били ногами. Тоді натовп збуджених людей, котрих велика політика відштовхнула від Бога, перекрила усі входи в Софію. Здавалось, ще хвилина і…
— А сталося це тому, що московський священнослужитель приїхав до нас явно несвоєчасно. Лише за тиждень після глави Української автокефальної церкви патріарха Мстислава. До того ж приїхав не для того, щоб вклонитись нашій святині, а з чисто політичних міркувань. Довести, що свята Софія належить не Україні, а Москві. Обурення віруючих можна зрозуміти.
— Але для чого ж бити генералів? Мені розповідав начальник УВС м. Києва Валентин Михайлович Недригайло, який стояв того дня на площі, що і його хтось уперіщив дрючком по голові. Хвала його витримці. Бо спецзагони були напоготові.
— Ніяких наказів про побиття генерала наша партія не віддавала. Просто це знайшло вихід обурення людей провокацією московської церкви. Що ж до екстремізму як такого, то він, мабуть, корисний тим, що збуджує думку і заважає поміркованим пристосуватись до кон'юнктури. Але екстремісти небезпеки собою не становлять, бо їх мало і вони нездатні на серйозні рішення.
— Як на мою думку, некерована демократія так само небезпечна, як і диктатура. Крайні зліва не менш небезпечні, як і крайні справа. Принаймні давно доведено, що зупинити натовп значно важче, ніж повести його за собою. Завжди знаходяться люди, ладні громити що завгодно і кого завгодно, досить їм лише назвати «адресу».
— Мені це добре відомо. Згадаємо хоч недавні події.
Першого жовтня 1990 року представники народу з усієї України прийшли на вулицю Кірова зі своїми вимогами. Але горезвісна парламентська більшість демонстративно відмовилася поставити питання про відставку Масола. Другого жовтня студенти оголосили голодівку.
Здавалося, що проти непокірних ось-ось буде застосовано силу. Депутат Віталій Рева, перший заступник міністра транспорту УРСР, прямо закликав установити в Києві воєнний стан. Проте студенти не давали для цього ніякого приводу, а тим часом щодня надходили нові вісті з усіх областей України про їх підтримку.
На вулиці Кірова і в парку людей не зменшувалося. Напруження зростало. На 15 жовтня співчуття голодуючим і обурення бездушністю влади досягло кульмінаційної точки, коли найменша іскра могла спричинитись до вибуху. Люди були готові прорвати кордон міліції і взяти штурмом будинок Верховної Ради. А потім? Пустили б у дію спецзагони, полки, що причаїлися на околицях Києва. Можлива кров і на кілька років перемога реакції.
Отже, чи можна було перемогти в Києві у жовтні? Навряд чи. Ймовірніше, що демонстрантів би розстріляли. Але коли б у Києві й перемогли, то лише на кілька годин, бо ми не готові до вирішального двобою у масштабах всієї України. Величезна кількість демонстрантів, що заполонили вулицю Кірова від Верховної Ради до самого низу і аж ген далі,
