Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Юра опам’ятався. Посміхнувшись, тихо пішов назад до театрального парку.

По дорозі він знову й знову перечитував таємного папірця, й перед ним повставала з хворобливою яскравістю вся чудернацька постать Миколи та його глибокі блакитні очи.

Модест зустрів Юру біля паркового водограю. Підійшов до нього і якось надміру сильно стиснув його руку.

– Мені треба вам, Юро, дещо сказати.

Юра впився очима в пухке й червоне обличчя Модеста.

– Микола Степанович казав вам?

Юра, потакуючи, хитнув головою.

– Ну, от… – здавалось, Модест кепкує й умисне розтягає своїм пропитим басом те, чого з такою нетерплячкою чекає схвильований Юра.

– Ну?

– Та я не знаю, чи слухатиметесь ви?

– Ви глузуєте? – не стерпів Юра.

– Ха-ха-ха, – розкотився демонським реготом Модест, – чого б, любчику, я мав глузувати? Ну, ха-ха, – не ображайтеся. Ха-ха-ха!

Юра одвернувся й шукав гарячим зором відпочинку десь далеко в туманнім Заріччі.

Модест раптом зробився поважний і строгий, що зовсім не до лиця було цій дурацький фігурі.

– Пане Юро! Сьогодні об одинадцятій, себто за три години, ви сідаєте на поїзд, щоб завтра о сьомій, рахуючи час на 20 верст пішки, бути в Блискучому. Дорога вам відома. Маєте гроші.

– Це Микола? – з недовір’ям Юра.

– Микола Степанович, – поважно ствердив Модест.

– Що я маю робити в Блискучому?

– Стрітися зі мною в школі.

– Слухайте, Модесте! Або я божеволію, або ви знущаєтесь з мене, або я чогось не розумію. Для чого маю я їхати чортзна-куди? Для того, щоб мати таке приємне побачення! Для чого тут у піжмурки грати, що – я дитина, чи що?

– Голубе мій, – забубонів Модест, – ніхто вас не силує! Не хочете, ніхто й не попросить. Я передаю вам бажання Миколи Степановича і про мене, – хоч ідіть і втопіться.

Юра мовчки взяв гроші, що їх досі тримав у руці Модест, і, перепросившися, міркуючи про загадковість обставин, пішов до своєї вбиральні.

На порозі його стрів помреж – молодий говіркий хлопець.

– Гілецький, а Гілецький! Ви чули? – почав він таємничо. – Чи правда, що наша Чапська не додому поїхала, а лягла до лікарні?

– Іди к чорту! – несподівано гаркнув Юра й грюкнув дверима своєї вбиральні.

Влетівши до хати, він схопив голову в холодні кістляві руки, впав на цупке ліжко й довго-довго лежав, уткнувши обличчя в подушку.

Далі підвівся, видер із зошита листок і написав олівцем:

«Галино Кирилівно (або Галю), пробачте за те, що було вчора. Я так негарно зробив… Вітайте від мене Павла. Мушу на якийсь час виїхати з города.

Далі подумав трохи й приписав ще: «Хотілося писати вам ще багато-багато… Та те не вийде, про що хочеться. Так, знаєте, мені самотньо».

Покликав Хведька, сина перукаря, і попрохав передати.

Далі забрав найнеобхідніше й пішов на вокзал.

Коли йшов, несподівано по-осінньому м’яке сонце розірвало де тонші хмари й бризнуло тихим світлом по блискучих від талого снігу тротуарах.

Таке воно – осіннє сонце.

Микола й не думав виїздити. Він був дома.

Цілий день, доручивши себе охороні свого «любого цербера» – старого господаря Калістрата Калістратовича, він лежав у ліжку, нещадно нищив зелену вогку махорку, пильно розглядаючи пухке від пороху павутиння по кутах безладної хати.

Самотнє глибоке вікно в товстому мурі справляло вражіння чогось середньовічного, чернечого й таємного. Такий вигляд мала ціла кімната. Склянки з рудою рідиною, дротики, папірці, товсті книжки – все це в якімсь гармонічному хаосі доповнювало безладну постать Миколи.

Думки