Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Микола… Юра відхиливсь від шиби й прикладав холодні руки до зчервонілого обличчя. Далі побіг сходами, стрибаючи через кільки щаблів. Ззаду кричав щось Модест.

«Йому б пономарем бути в сільській церкві», – чомусь здумалось, і від цієї думки пробігла усмішка, вспокоюючи раптову нервовість.

У паркові холодно було й тривожно… Чорні дерева хиталися мовчки, в розпуці ламаючи чорні пальці, намацуючи свою душу в чорних блискучих калюжах.

Щоб заспокоїти себе, Юра згадував смішні випадки, нервово стрибаючи кумедними асоціаціями у підсвідомі згадки. Руки засунув у кишені й байдуже підійшов до Миколи.

– Здрастуй!

– Здоров, артисте!

Микола був не сам. Біля його, спершися на стовп ліхтаря, стояла якась панна.

– Прийшли на тебе дивитись. Ти, безумовно, талант! Бенефіціянт тобі й у підметки не годиться…

Миколине кепкування не зачепило Юру, – увесь перебував у якімсь внутрішнім полоні.

– Ну, не сердься, я жартом.

– Я й не чув, про що ти…

– Пробачте, я не познайомив: моя давня приятелька Галина Кирилівна до вашої трупи вступає, маючи надзвичайний голос і хист узагалі. Славнозвісний… і так далі.

«Вона», – подумав Юра, але не подивився.

Балакаючи, Микола картавив, від чого мова його завжди світилася гумором, незалежно від думок, що вона їх освітлити хотіла.

– Так ви, справді, до театру хочете? – щоб щось сказати – Юра.

– Та хочу, – якось засоромившись.

Юра глянув на Галю. Нижня частина обличчя ховалась за піднятим комірцем, з-під біленької шапочки розвивалися за вітром пасма кіс. З-під тихої тіні світили сумні оченята.

Микола дивився кудись у далечінь.

– Дивіться – за Заріччям неначе займається пожежа.

Вони глянули. За темним, якимсь ущухлим обрієм справді червоний язик розтирав фіялкові хмари, неначе змагався за колір із самим бажанням схопити все небо в свої криваві лабети. А тут вітер зірвався, хитнув ліхтарі, закрутив чорний шепіт стежками, хитав замучені, розпучливі дерева.

Своїм ліктем Юра торкався Галиного ліктя. Усі троє мовчали. Промайнула, може, мить, а може, хвилина. Юра відчув, що щось треба сказати, й слова не міг знайти. Стрибали зворушливі асоціації десь підсвідомо й мертво.

– Так відчути, щоб до кінця, – здумалось безладно й загубилось чорними стежками.

– І так всю жисть! – зідхнув Микола і розсміявся тихим сміхом, яким у храмі сміються, боячись образити.

– Ти завжди з жартами, – образилась Галя, одвернулась і тихо пішла.

Юра розгублено дивився слідом.

– Галочко, зачекай! – зупинив Микола. – Юро, ти мусиш Галину Кирилівну провести додому, а то ще заблудить боронь Боже. Вона ж города не знає.

– Не турбуйтеся, я не маленька, але коли товариш Юра хоче, то хай проведе, – додала згодом.

– Я б пішов із вами, та треба йти на засідання.

Юра пішов за Галею.

– Юро, – почулося здалеку, – приходь завтра до мене!

– Чому він вам наказує?

– Він не наказує, я сам хочу його бачити.

– Але ж у нього неможливий тон щодо вас.

– Це вам здається, Галино…

– Звіть мене просто Галя. Це Микола вигадав.

– Ну, Галю.

Далі йшли мовчки. Повітове місто, порожніючи, ховалось у затишну ніч. Знайти відповідні слова – зайве було й гадати. Юра підняв з тротуару великий золотий кленовий лист і нервово м’яв його в холодних руках.

– Знаєте, – рятувала становище Галя, – я так давно хотіла жити в городі. Я дуже люблю село, я в ньому виросла, але хочеться завжди кудись далеко-далеко.

Від того, що вона «рятувала», – слова здавалися пустими й надуманими. Юра починав на себе сердитись, що пішов, і разом так солодко й затишно було відчувати цю тендітну незайману дівчину так близько й так далеко.

Коли перейшли Чортів Міст, з-за рогу Київської вулиці раптом винирнула чорна постать і зупинилась біля них.

– Здорова, Галко!

Галя вся стрепенулась.

– Коли ти?

– Тільки-що прийшов. До партшколи вступатиму.