Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Я засміявся. Він розсердився й швидко утік, а мені соромно зробилось. Він годував цілу зиму цю жабу й робив це для мене.
Та хіба, справді, смерть жаби не є подія, хоч би й у космічному масштабі!
Дивлюся в свічадо й кажу:
– Товаришу лікарю, запевняю, що я цілком здорова людина…
Калістратович приніс чай із сахарином та сухарем і пішов мовчки, а я хочу ще про Юрка.
Він – це моє свічадо припорошене. Моя душа відбивається в його душі, мов тіло подвоюється на дві волі. Фізично відчуваю його пориви та бажання. Душу його беру на пінцет, розглядаю в мікроскоп і бачу свої очи, немов у маленькій кулі живого срібла.
Дзвонять… Калістратович за стіною щось мимрить, певно, черевика шукає… Знаю – то Чапська. Юрко в неї закохався.
19-го лютого.
Юрко на неї молиться, а вона зі мною живе. Вона мені гидка – самиця жагуча й хижа!
Коли Юрко прийшов, кажу йому: – Іди від мене, я гидкий. Я не вартий тебе!
Він чути не хоче. Він, здається, у пекло за мною піде.
Підемо й у пекло!
3-го березня.
Сьогодні мені снилося:
Кам’яниста дорога з гори збігає жовта й цупка. Навколо дерева з достиглими овочами, важкими й м’ясистими. Падають яблука на камінь, і камінь немовби стогне. Немовби з-під кожного каменя скиглить жива істота, немов ворушиться каміння…
Коли доказав до цього місця Юркові, він мовив:
– Постій, постій! – схопився, забігав по хаті, вимахуючи руками та втираючи чоло, далі спинився й казав: – Потім з того цупкого й жовтого полилися ручаєм сльози, з каменя, й обливали мені ноги, був босий. Так. Далі…
– Мовчи, – кажу, – звідки ти можеш знати?
– Це бачив я, – каже.
– Далі не треба!
Він дивився порожніми очима на мене. Раптом знесилено сів на стілець, затулив лице руками й мовчав…
11-го квітня.
…Узяв з вікна свою рожеву мушлю й притулив до гарячого вуха. Холодок пробіг тілом. Люблю слухати її шуми полонені. Це шумує самотня душа, полонена в її лабіринтах, і такого говорить!
Колись, закручуючи тіло слизьке та гнучке, в ній ховався перед віками гробачок, під безмежними шарами чорних океанів пересуваючи свою оселю. Хробачок оджив, хробачок одмер, а оселя його лишилась. Цілі віки вона густиме таємну казку чорних океанів. В їхніх невідомих безконечних просторах цілий всесвіт, ніким недосліджений!
Отак і людська душа.
Моя душа – мушля. Її тягає моє тіло гидке, гнучке й слизьке, а коли воно гнистиме між чорних корінців струхлявілих дерев, десь полишиться шумовиння, десь полишиться в просторах моя гаряча, моя божевільна думка, мої прагнення, моя любов та енергія…
Прийшла Чапська й сіла на канапу.
– Таню, – кажу, – послухай, що говорить мушля!
Вона здригнулась від дотику холодного й розсердилась: „Ти вічно дурня валяєш“.
Я розсміявся й цілував її пухкі, жагучі уста, її запашну шию. Розщібнув блузку. Вона присунулась близько до мене, своїм гарячим тілом притулилась, пестила гнучкими долонями. Я стиснув її гаряче тіло сильно-сильно, а потім відштовхнув. Мене до сказу доводять її нахабні пестощі…
Вона впала на лікоть і великими, повними ненависті очима одну мить дивилась. Потім, як кішка, кинулась на мене й укусила за плече, її гнів я погасив поцілунками. Я м’яв її гаряче тіло. Я мучив її, й вона стогнала, зціпивши зуби…
Коли я піднімав з підлоги мушлю, що покотилася з канапи, вона, защібаючи блузку, прошепотіла: „дякую“, встала й пішла.
Я знову слухав мушлю.
27-го квітня.
Були з Юрком на
