Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
– Іншим – то все, а чому нашій Просвіті хоч би гасу не дати, чи там чого…
– Тому, що цю Просвіту вже давно до архіву здати треба, тому, що тут працюють такі мастодонти, як ти, що єдине їм ім’я можна дати – вороги революції.
– Це питання, хто вороги! Це як хто революцію розуміє…
– Революція не потрібує, щоб її панські синки розуміли! Це не прекрасна красуня фея, як ви, патріотики, малювали собі неньку Україну, – революція – то занесені вгору руки! То м’язи й кров, то м’язисті тіла, проїдені потом та ранами!
Ці суперечки якось ближче звели Юру з Гаюном. Один одного вони ненавиділи й любили разом, як щось потрібне, без чого чогось не стає…
За глибоку ніч тяглася бійка між ними, а, повертаючися, Юра проводив їх – Павла і Галку, що вже жили разом у тихому двоповерховому домі.
Коли повертав уже сам до театру й далеко мружило очи болотяне Заріччя, плутались думки, снували старі боління:
– Де правда? Чи, може, їх, тих правд, є дві?..
А далі виринала перед очима постать Гаюна, а за ним чорнява та жвава Галка.
Зелений дашок на електричній лямпі робить химерними всі обриси хатніх речей, тихими та легкими. Здається, вони живі – етажерка ця незграбна й похила, цей подертий шкуратяний фотель…
Юра лежить горілиць на твердому ліжкові. Микола сидить за столом, головою схилившись на руки, й розглядає якийсь журнал.
Довго мовчать. Під канапою в дикій розпуці проверещала миша, зашаруділа й замовкла. Холодний дощ б’є гострими нігтями в холодну шибку. Юра дивиться в стелю. Тоді голосно зідхає й, не повертаючись, тихо каже:
– Миколо, розкажи мені про Галину.
– Про Галину? – питає Микола, не підводячи очей від журналу. – Що ж я скажу тобі?.. Славна дівчина. Тиха така. Зросла на селі, немов лісова сіра квітка. Знаєш – такі є квітки, що десь між папороттю ростуть непомітним цвітом, аж подивишся десь на провесні й здивуєшся, яка краса! Влітку ці квітки нецікаві, ти не помітиш їх серед буйних запашних бур’янів!
– Але напровесні…
– Напровесні, Юро!..
Знову мовчанка й тиша. Микола перегортає пом’яті сторінки журналу…
– Павлика немає. Партшкольців по селах повиряджали.
– Ну, то я до вас, як не проженете.
– Чого там… – засоромилась Галка, – сідайте!
І сама сіла на канапу, підібгавши ноги і, немов лялечка, кутаючись у широку хустину.
Юра чомусь також зніяковів. Він сів до столу й, розглядаючи якийсь природничий альбом, не знав, де діти руки, – кожна поза йому здавалась театральною. Зрештою, вийняв цигарку й запалив.
– Я вам покажу, тут є чудові метелики, зовсім наче живі, – підійшла до столу й сіла на поруччя фотелю.
– Ось! Вони так нагадують мені наші містечкові луги, оці очкасті з мережаними крильцями. А ще ці…
– Подивіться, Галю, яка краса й поруч яка гидота – м’ясиста, слизька. Чому, Галю, зроблено так у природі, що метелик лише з гусені буває? Чому зроблено так, що до хорошого шлях тільки через гидке й від прекрасного знову один тільки крок до гидкого?
Галя слухала мовчки, а, здавалось, дуже уважно. Чорні брови насупились над перенісся, тонкі вуста заломились в упертій напрузі.
– Чому сперечаюсь я з Павликом завжди? – тихо продовжував Юра. – Хіба буває на світі дві ріжні правди? Хіба правий він, що я панська дитина й що в мені батьківська кров? Це ж єрунда. Батька свого я не знаю, до класи жадної належати не можу, бо в мене нема класових інтересів. Я служу лише мистецтву.
– А мистецтво? – майже пошепки вставила Галя.
– Мистецтво? Хай Україні, хай народові, я люблю його не менш за Павлика.
– У вас ріжні шляхи. Він бореться, а ви спостерігаєте…
– Кожен робить своє, Галю… Я теж боровся колись, але я загубив шлях.
– Через гусінь?
– Гусінь, Галю!
Надворі падав перший сніг і зараз же танув. Його патлаті порошинки, немов кульбабине насіння, кружляли легко та м’яко в вечірнім повітрі, липли до теплих шибок, немов далеким поцілунком.
