Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Єдиним представником старшого покоління, який у тій ситуації (хоч і не привселюдно) підтримав його, був його шеф з Амбулаторії, Едуард Хітчманн, який, як згадував Райх, після виступу сказав йому: «Ти поцілив у яблучко!»{117}. Райх просував свої ідеї саме під керівництвом Хітчманна. Хітчманн, експерт з лікування фригідності та імпотенції, славився тим, що лікував від сексуальних розладів із виваженою практичністю; коли аналітик Фріц Перлз, який згодом, коли Райх лікуватиме його вже від імпотенції, знову звернеться до психоаналізу, вперше ліг на кушетку Хітчманна і розказав про тривоги, що стосувалися його чоловічого єства, Хітчманн сказав йому: «Що ж, витягай свій пеніс. Погляньмо на цю штуковину». Як стверджується в «Протоколі Віденського товариства психоаналітиків», Хітчманн «завжди вигороджував доцільність пошуку “органічних факторів” на загальному тлі неврозу», що, як Райхові здавалося, власне і було тим, що він відкрив у оргазмі.
Натхненний ідеями Хітчманна, Райх, який відчайдушно бажав довести універсальність своєї теорії, того ж місяця розпочав збирати історії хвороб, мало що не під тортурами витягуючи в пацієнтів Амбулаторії подробиці їхнього сексуального життя. 1924 року його підвищили до заступника директора установи, що надало йому змогу включати до своїх досліджень інформацію із щотижневих записів про перебіг процесу лікування, які його колеги повинні були здавати йому (кожному пацієнтові, задля збереження приватності, присвоювався ідентифікаційний номер); було зібрано статистичні дані 410 пацієнтів, 72 з яких лікував Райх{118}.
Пізніше того ж року, на Конгресі у Зальцбурзі Райх наполягав, озброївшись цими даними, що тепер не існувало жодних сумнівів щодо того, що «ступінь ускладнення невротичного розладу прямо пропорційний до ступеня розладу психогенітального»{119}. Райх стверджував, що більшість людей, які зверталися до Амбулаторії за допомогою, мали певні однакові проблеми генітального штибу. «У пацієнтів-невротиків лише одна проблема, — постановляв Райх, — відсутність повноцінного та стабільного сексуального вдоволення». Як припускає історик Елізабет Данто, рівень поширеності проблеми імпотенції серед пацієнтів клініки, в якій вона була визнаною найпоширенішою недугою, можливо, сягав таких значних масштабів тому, що імпотенція була одним із найперших наслідків отриманих на війні психічних травм. Проте до такого висновку можна було дійти і дотримуючись Райхового діагностичного порядку денного (згідно зі звітом Хітчманна про діяльність клініки, кількість випадків імпотенції раптово пішла на спад 1930 року, коли Райх полишив Берлін). Навіть більше, Райх стверджував, що ця проблема стосувалася не лише пацієнтів. За його підрахунками, 80–90 % усіх жінок і майже 70–80 % чоловіків страждали від сексуальних розладів та лібідного застою{120}. Він попереджав, що така генітальна стагнація, як і невроз, може призвести до «захворювань серця… підвищеного тепловиділення, раптових припливів жару та холоду, тремтіння, запаморочення, діареї і, зрідка, підвищеного виділення слини»{121}.
У відповідь критикам, які стверджували, що в них безліч пацієнтів-невротиків, які все ж були сексуально активними, Райх роз’яснював різницю між сексуальною активністю та сексуальним задоволенням; на його думку, пацієнти-невротики, які попервах, здавалося, були винятками з цього правила, не насолоджувалися «тотальним оргазмом». Ці відчуття (тотального оргазму), переконував Райх, сягали далеко за межі простесенького процесу еякуляції, якому навіть невротик може, зрештою, дати раду, й повністю занурювали учасників у ніжний усепоглинальний стан задоволення. Ференці писав, що в «Таласі», впливовому теоретичному вченні про людську генітальність, яку сам же Ференці й опублікував 1924 року, існував задовольняючий «генітофугальний» зворотний відтік лібідо до оргазму: розливаючись від геніталій по усьому тілу, він сповнював людину «невимовним відчуттям благодаті»{122}. Ідеалізуючи поняття не невротичного сексу, Райх, підсумовуючи суть своєї теорії, також вказував на нероздільність ніжності та чутливості у, як він наголошував, заледве не святому акті: «Суть не в тім, щоб просто трахатись, зрозумійте, не в тому, аби обійняти когось фізично, не в тім, щоб злягтися. Це справжній емоційний досвід втрати свого еґо, свого цілісінького духовного єства»{123}.
Кожного пацієнта із сексуальним захворюванням чи то розладом Райх сприймав як особу, що не змогла досягти цього відбірного стандарту — «оргастичної потенції», як він це називав{124}. У своїй праці Райх виклав вісім правил, яких необхідно дотримуватися, аби сягнути «тотального оргазму»:
«1. Буває, що прелюдія непропорційно довга або ж закоротка; лібідо, випущене під час надмірної прелюдії, послаблює оргазм.
2. Втома, млявість і сильне бажання сну, що настають за статевим актом, — це природно.
3. Оргастично здатні жінки, сягаючи кульмінації, інколи відчувають необхідність кричати.
4. В оргастично здатних людей незначне затуманення свідомості проявляється на регулярній основі під час статевого акту, якщо останній не є надлишковим [яку саме інтенсивність варто вважати надлишковою, він не уточнює].
5. Огида, відраза чи то спад імпульсів почуттєвої ніжності до партнера після статевого акту вказують на відсутність оргастичної потенції і свідчать про те, що під час злягання були наявними ефективні взаємоімпульси та гальмівні помисли. Той, хто сказав «Post coitum omnia animalia tristia sunt» [після злягання кожна тварина сумна], був оргастичним імпотентом.
6. Брак чоловічої турботи про задоволення жінки говорить про брак почуттєвого зв’язку. [«Представники типу Дон Жуан, — каже Райх, — намагаються таким чином позбавитися свого непомірного страху імпотенції».]
7. Страх декотрих жінок, що під час злягання чоловік надто швидко видихнеться і що їм не вдасться кінчити, також ставить під сумнів наявність оргастичної потенції або ж щонайменше вказує на різку форму її нестабільності. Зазвичай, активне бажання кастрації ховається в коріннях цього страху, і те, що пеніс стає в’ялим
