Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
…Тихо над річкою…
Прибігла хвиля, сказала щось до берега, до стеблини очерету і знов рухливо побігла; плещеться все підо дном човна і тихо його все хитає.
Шепотіння таємні якісь носяться над берегом… темно і моторошно під вербами: мабуть, холодно там.
А посередині річки, ввесь блискучий у сяйві кутої з срібла луски, простягся тонкий дракон. Далеко, аж у темряву комишів кинув він свій гострий і вузький хвіст.
І лежить на хвилях, і тихо колишеться і тремтить блискучим пером…
А викинеться десь із води безсонна риба, то ввесь стрепенеться дракон, зав’ється пристрасно-чудовими вигибами і суне все далі та далі свій хвіст у темноту берегової трави.
А потім знову заспокоїться на свойому широко розісланому зірчастому плащі, і тільки іноді по ньому, як і по небу, повагом проповзе неспокійна хмаринка…
О, як тихо! Як божественно тихо!..
Плескоче, плескоче хвилька у човен одноманітним, дивно прекрасним звуком – і слухаєш довго її, а вона тільки плескоче, тільки говорить краплею до краплі…
І під тихий акомпанемент того плескоту хвиль, в глибоких душевних акордах і мельодіях, не розкриваючи уст, заспівала вона гімн ночі…
Солодко полився він палючим струмком з її душі, полетів над вербами і навіть срібний дракон серед річки перестав ворушитись і, припавши до хвилі, заслухався гімну того…
Вона співала!
О, фантастичная ніч, як люблю я тебе!
Розвиваєш свій пишний стяг, малюєш дивне на ньому – й знову звиваєш його у велику-велику просторонь темряви.
Вся одразу дишеш прохолодою, підіймаєш тим холодом груди, а потім… потім обпалиш безсердечно – і загориться кров, заб’ють, затуманяться її джерела.
Дивовижні, невидані ніким і ніколи образи малюєш ти в своїх чарівних, стрільчастих тінях, в свойому невірному вибагливому світлі!
Там, де звикло байдуже око бачити буденну, сіру площу, там, де сама найбистріша летюча фантазія не збудує ні одного достойного образу, – там в момент один твориш ти пишно-прекрасні чарівні фантоми, загадуєш загадки, що їх ніколи не розрішити пильному розумові – о, фантастичная ніч!..
Ти, ти!.. Це ти кидаєш безліччю звуків у звикле лиш до гуркоту вухо і вражаєш його тисячею невідомих чар. Ми важимося – важимося розгадати твій символ таємний – і падаємо в безпоміччі!.. А ти знов смієшся і плачеш, знову здалека вієш тихим диханням, сиплеш астрологічні гієроґліфи – о, фантастичная ніч!..
І міцно все засипляє в тобі, все сіре і мляве. А те, що живе – збуджується раптом і просить життя… Вогонь пристрасті бурхливим потоком ллється в істоті, пробігають блискавкою палючі жадання, і мозок безсилий кидає даремну боротьбу свою… І в буйних сплесках дикого танцю, орґіях скриків і звуків, божевільне тремтять і б’ються нерви… В тобі це, в тобі – о, фантастичная ніч!..
А як блищать в тобі очи!
А яким гарячим полум’ям дишуть уста – і немає тих холодів, що змогли б загасити вогонь той: він запалює навіть арктичні льоди.
І в твою темряву, – о, фантастичная ніч, – в твої чорнії хвилі простягаються тремтячі руки, лоні пишно-палючо розкриваються назустріч… Припасти, припасти до них і висмоктать отруту тую, що влила ти туди, ти – о, фантастичная ніч!..
І вся наповнена жадливою сумішшю всяких бажань з палаючим від таємних огнів обличчям, сідає вона в човен, бере весла й дужою, зміцнілою рукою відштовхується від берега.
Зашепотів човник, сповзаючи з трави, хлюпнув дном на груди хвилі і швидко виплив на середину…
Забилося, заграло, тремтячи, проміння місяця на воді, розтопленим сріблом зливалася з весел вода, гордо вирізувався човен з дивною, мармурово-білою фігурою на собі.
Упаде весло на воду, замовчить під нею на мить, потім вискочить із звуком і з другим знов упаде, знов упаде.
Іноді чорною підійметься з веслом цікава низка трави водяної, гляне понад хвилями раз у житті і знов навіки сховається в своє темнеє царство на дні.
А за човном біжить і піниться вода і спішно-спішно гомонить щось…
Що?.. Що говориш ти, холодная хвилько?
Що знаєш ти?
Чи палилась ти хоч один раз отак коли-небудь?
Чи прилітало до тебе відкілясь незмірне полчище страшних і солодких якихось бажань і чи кидалось воно коли на тебе – і чи падала ти коли під тією вагою і натиском?
Ох!.. Як палиться мозок і як горять вогнем лиця!
І ти, о, недобрая ніч, навіть ти не дишеш і не обвиваєш прохолодою, а мов ще більше кидаєш розпаленого вугілля в гарячі виски…
І дужче, дужче все б’ється серце, кудись виривається воно…
А хтось міцний закоханий вже нахилився до неї, вже дише… і ворушиться волос на чолі у неї від гарячого дихання
