Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Я лежав і вслухався в оті шістнадцяті. Очевидно, й сам N надавав їм якогось особливого значіння, бо старанно відтіняв і вироблював; у нього навіть губи якось кривилися, коли spiccato легко й скоро, але все ж ніби захлипуючись, збігало вниз.
Я не ворушився на свойому дивані. Якось навіть аж неловко було: немов підслухуєш чиюсь самотну скаргу. Вікно було одчинене. Воно виходило у маненький садочок. Там зацвіли маслинки й наповняли запахом повітря. У дворі шаруділа собака, бігаючи по ланцюгу. Штора була піднята до половини. Якийсь вертлявий горобець стрибнув був на підоконня, але перелякався й шурнув геть.
N скінчив ледве чутним pizzicato. Підняв голову й подивився просто на мене.
– Ну, чого ж ви? Я ж бачу, що ви не спите.
Я підвівся на ліжку й сів, закриваючися ковдрою. На хвильку мені здалося, що ми нагадуєм у своїх костюмах двох божевільних.
Я не знаходив що сказати. Мовчав і N. Одною рукою тримав віолончель, друга безсило, мов перебита, повисла зі смичком. І вся його фігура була наче зламана; аж дивно було думати, що це той самий музика, що з гордо піднятою головою виходить на естраду й володіє масами.
– І навіщо вони змусили мене грати цей «Caprice»?
Я мовчав.
– Ні, навіщо я згодився грати його на чиюсь потіху?
Я хотів було озватися, що не даремне його просили, бо він грає цю річ, як ніхто, але мені це здалося банальністю, і я знову промовчав.
Він обіпер інструмент об своє ліжко, смичок поклав на подушку, а сам пересів до мене. Як видно, йому хотілося щось сказати мені, може, навіть звіритися в чому. Бувають такі хвилини й у цілком дорослих мужчин.
Я рішив помогти йому й спитав.
– Мабуть, ця річ щось значила в вашім житті?
– О, ще скільки! Якби я міг її забути!
Він скорботно попустив голову. Потім слово по слову почав оповідати своє життя. Бідне й сіре воно було, не дивлячись на талановитість. І ця сірість, видимо, була лейтмотивом, клала печать на всі відчування, на ввесь світогляд.
– Зробити життя прекрасним… як легко сказати це. А я – чого б я не віддав за один день такого життя. Я й тепер не можу байдуже бачити живих пахучих квіток, бо чомусь власне вони найбільше мені говорять про прекрасне життя. Як увійдеш до кімнати, де вони, то так і кинуться вони до тебе – і запахом, і фарбами, і чистою свіжістю. А в серце вдарить мимоволі думка – а що якби ти увійшов отак до своєї тихої, ласкавої кімнатки, стомлений від потрібної корисної праці, з потом на чолі й веселими очима? І кинулась би тобі так само назустріч люба людина, усміхнулась би так, як ці квітки усміхаються, і такою ж радістю, такою ж чистотою повіяло б від неї і… забув би всі дріб’язки й каміння під ногами, малими й нікчемними тобі б здалися нерівності оточення. А замість того, – приходиш у свою смердючу халупу, засвічуєш свою смердючу лямпу й зі скреготом зубів берешся за книжку або за обридлий інструмент та починаєш байдуже виводити пошлі мотиви, глупі акорди, ідіотські звуки.
Мене, признаюся, це здивувало. Я аж не втерпів.
– Як ви говорите так про музику, найзмістовніше з усіх мистецтв?
Він тільки махнув рукою.
– Оце знаєте, доводиться, вже думати й про старість. Іноді й оглянешся – не все ж дивитися вперед та вперед. То часом оглянешся й спитаєш самого себе, пощо жив? І – нема що відповісти. «Що зробив? Що зробив? Що зробив?» – невідступне, як краплі з даху після дощу, все капає на мене питання. А я знову не маю що відповісти.
Хто я справді? Служитель мистецтва? Жрець перед олтарем величної музи? Ні… Я просто усладитель буржуазії. Ціле життя, ціле життя грав тільки для тих, хто за гроші приходив мене слухати. Ціле життя грав лише те, чого вони хотіли, а вони за те ляпали долонями. Скільки разів я грав тоді, коли мені властиво кричати хотілося! І завжди я грав те, чого мені не хотілося грати. А музика – це ж така річ, що стає нічим, коли її насилувати.
– І от так доводиться брехати ціле життя. Нарід… але нарід і не чув мене ніколи. А якби й почув, то не слухав би, бо те, що я граю, йому нецікаве. Та й що, справді, я міг би заграти для народу? Які-небудь Aires variees – а йому однаково нецікаво. Чим же я можу підняти його у високі сфери музики? Чарка горілки, фарс в балагані, житіє якогось святого, – це переносить його в інші сфери, але в ті сфери не треба підійматись, варт тільки переступити, а тут… тут треба злетіти й то так високо. А я в цілому світовому репертуарі не знаю підходящих до того речей.
