Єлюди. Теплі історії з Майдану - Крістіна Бердінських

Сергій Михайлович виносив на руках пораненого юнака – земляка із Шепетівки, коли йому вистрелили в спину, і відразу на смерть.

Миттєва реакція на таку новину – сльози, злість, бажання допомогти. Так хочеться висловити вдячність його сім’ї за те, що він був такий у нашому житті, за те, що стільки для нас зробив. Для нас і для України. Усі ми, його учні, ніколи його не забудемо. Старокостянтинів обурений, усі вийшли на літургію, а вулиця, на якій Сергій Михайлович жив, названа тепер вулицею Сергія Бондарчука. Слава героям України».

***

Марина, 33 роки, киянка, продюсер документальних фільмів. На Майдан вперше вийшла 1 грудня. Разом зі знайомими й друзями допомагала Майдану грошима, ліками, чим могла. Сьогодні разом із подругою Олею, яка працює у рекламній сфері, пішла до Михайлівського собору. Почула про те, що потрібні волонтери. Але в Михайлівському було вже достатньо волонтерів, і дівчата направилися в Укрдім. Там сьогодні влаштували генеральне прибирання. Побачила їх там із ганчірками. Розмовляла з Мариною, а вона продовжувала мити підлогу. Продюсер не відчуває особливої радості, навіть після того, як стало відомо, що Янукович утік із «Межигір’я». «Стільки людей загинуло, – пояснює вона. – І відчуття, що все вже закінчилося, теж немає. Кінцева мета ще не досягнута», – каже дівчина.

23 лютого 2014

Руслан, 41 рік, репетитор з англійської мови, Вінниця. Приїхав на Майдан 1 грудня. «Я людина дуже далека від армії та бойових дій, я простий учитель», – розповідає Руслан. Ночував у наметах, Жовтневому палаці, хостелах, квартирах киян. 20 лютого був разом із самообороною на Інститутській. Його захищала лише пластмасова каска й алюмінієвий щит. «Коли ми йшли вперед, то не усвідомлювали, що відбувається навколо. Коли натовп іде, ти не бачиш кожного, хто впав. Ти не розумієш, що людина не просто впала, а вона вже мертва», – згадує чоловік. Тоді на Інститутській страх був на другому плані, усі просто йшли.

За кілька днів до цього біля метро Арсенальна загинув його знайомий, який жив із ним в одному наметі. Це Андрій із Вінницької області. «Афганець», дуже скромна людина, ніколи не вихвалявся», – розповідає Руслан. Учитель переконаний, що Майдан має стояти до тих пір, поки не знайдуть злочинців, які вбивали людей. Тих, хто віддавав накази, і тих, хто їх виконував. «Треба прямо зараз контролювати кордони, митниці, щоби ці покидьки не втекли», – переконаний він. Потрібно не дати втекти Януковичу, Захарченку та ін. А ще – розібратися, звідки беруться тітушки, «оплоти» та інші «бійці». Хто їх наймає? «Треба цього вимагати. Стільки крові пролито!» – каже Руслан. Я його зустріла, коли він роздавав свічки людям. Погодився на розмову за умови, що напишу про нього без пафосу й не зроблю з нього героя. Герої зараз на небі.

24 лютого 2014

Наталія, 35 років, лікар «швидкої допомоги». Жінка чергувала на Майдані 20 лютого, коли масово розстрілювали людей. «Найскладніше було самій залишатись у нормальному психічному стані», – розповідає вона. Лікарі надавали першу допомогу, знаходили медикаменти, але одночасно потрібно було тримати себе в руках, дивлячись на ці страхіття – поранення й смерті.

«Медична служба працювала злагоджено, – розповідає Наталка. – Хоча більшість лікарів були не знайомі між собою до цього. Також оперативно діяли бригади самооборони. На ношах доставляли поранених і потім виносили їх із медпунктів до «швидких». «Приходять хлопці, приносять поранених на ношах, а потім на ношах приносять уже цих хлопців. Це страшно!» – згадує лікар.

Цих днів вона не забуде ніколи. Наталка прийшла на Майдан рятувати інших, незважаючи на те, що перебуває в офіційній декретній відпустці. Діти (2 і 8 років) у цей час були з мамою та чоловіком. Медики Майдану, ви надзвичайні люди!

***

Оля, 25 років, волонтер-психолог, Львів, аспірантка й викладачка. Уперше приїхала ще на студентський Майдан 28 листопада разом із багатьма студентами, у яких викладає. Тоді ще не було величезної кількості волонтерів, молодь просто стояла на Майдані. 30 листопада Оля пішла з Майдану о 3-й ночі, а зранку прокинулася в іншій країні. «Після 30-го для кожного Майдан став особистою справою. Стояли вже не за ідею, а заради того, щоби відновити справедливість», – каже викладач. Після цього вона приїжджала на Майдан багато разів. Знайшла контакти психологічної служби й приєдналася до команди волонтерів-психологів.

«Раніше було три точки, де працювали психологи, тепер сім, існує гаряча лінія, – розповідає дівчина. – Зараз зовсім інша