Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Це правило діє не лише в пабах. Воно поширюється на всі заклади, де роблять замовлення і покупки: на магазини, ресторани, автобуси і готелі. До обслуговуючого персоналу слід ставитися ввічливо, а це означає, що «дякую» та «будь ласка» — обов’язкові атрибути спілкування. Ввічливість завжди взаємна: від бармена чи продавця у магазині ви почуєте: «З вас чотири фунти п’ятдесят пенсів, будь ласка», — а коли вручите гроші за покупку, то вам скажуть: «Дякую» (або якось інакше висловлять вдячність). Засадниче правило в тому, щоб кожне прохання (з боку клієнта чи з боку персоналу) супроводжувалося словом «будь ласка», а винагородою за виконання було слово «дякую».
Збираючи матеріал для цього дослідження, я ретельно рахувала, скільки разів я кажу «дякую» та «будь ласка», коли роблю покупку. З’ясувалося, що під час типової операції товар-гроші, скажімо, в кіоску з пресою чи в крамничці за рогом (де я зазвичай купую собі шоколадку, газету і пачку сигарет) ми двічі «будьласкаємо» і тричі «дякуємо» (іноді я нараховувала аж п’ять «дякую», тому верхньої межі нема). Простенька покупка напою і чіпсів в пабі також обійдеться у два «будь ласка» і три «дякую».
І хай англійське суспільство й зациклене на класовій ієрархії, та правила ввічливості свідчать про те, що наша культура, за великим рахунком, дуже егалітарна. Як би там не було, але а нас не заведено привертати увагу до різниці у соціальному статусі. Обслуговуючий персонал може бути на нижчому соціальному щаблі, ніж клієнти (завдяки лінгвістичним індикаторам обидві сторони миттю зрозуміють, хто й до якого класу належить), та ніколи не виявлятиме рабської запопадливості. Також неписані правила вимагають, щоб клієнти ставилися до персоналу шанобливо та з повагою. Буває, що цими — як і будь-якими іншими — правилами нехтують, та факти порушень одразу ж присікають і засуджують.
Правило «І для вас напій?» і принципи ввічливого егалітаризму
Як я з’ясувала, в особливому соціальному мікрокліматі пабу правила егалітарної ввічливості ще складніші і дотримуються їх ще завзятіше. От, наприклад, в Англії не заведено залишати бармену чайові. Натомість йому можна купити випити. Дати персоналу «на чай» — це грубе нагадування, що вони — «обслуговуючий персонал», а от запропонувати напій — це ставитися до них як до рівних. Правила, які диктують нам, як слід пригощати бармена випивкою — це відображення водночас ввічливого егалітаризму й суто англійської зацикленості на питанні грошей. Етикет велить закінчувати замовлення фразою «І вам один?» або ж «Ви теж будете?» («And one for yourself?»). І пропозицію треба сформулювати у формі делікатного запитання, але аж ніяк не у формі наказу. За жодних обставин не можна приндитися щедрістю про людське око.
Навіть якщо ви не замовляєте випивку, все одно можете запитати бармена: «Вип’єте чогось?». Однак, питання «І вам один?» є більш прийнятним, адже воно одразу дає зрозуміти, що клієнт, п’ючи разом з барменом, вважає його за свого і вгощає «як свого». Також я зауважила, що англійці не скажуть «купити» напій. Суто теоретично питання «Чи можна купити вам випити?» / «Can I buy you a drink?» існує, але на практиці — почуєш не часто, адже в ньому є натяк на гроші. Звісно, англійці прекрасно розуміють, що випивку купують за гроші, та вони воліють не наголошувати на цьому. Ми добре розуміємо, що персонал пабу чи бару обслуговує нас за гроші, а ритуальне питання «І вам кухоль?» — це насправді вивернуті навиворіт «чайові». Та підкреслювати фінансовий аспект наших стосунків з обслуговуючим персоналом було б непристойно.
Питання грошей коробить не лише клієнтів, а й персонал також. Якщо вони ствердно відповідають на запитання: «І вам кухоль?» — то зазвичай це звучить так: «Дякую, я буду мале пиво [підставити потрібне]». І додають до рахунку, вартість напою. Коли приходить час озвучити остаточний рахунок вони кажуть приблизно таке: «Тоді з вас п’ять фунтів двадцять пенсів, будь ласка». Так вам буде зрозуміло, яка ж ціна напою, яким ви щойно «пригостили» бармена: власне, ніхто не озвучує суму «чайових» (вона і так не буде великою, бо існує неписане правило, згідно з яким персонал ніколи не обирає собі дуже дорогих напоїв). Виголошуючи остаточну суму рахунку, бармен шанобливо і делікатно дає зрозуміти, що він був скромний у виборі напою і не зловживав щедрістю клієнта.
На знак того, що куплений напій не є чайовими, а таки справді — запрошенням «разом випити», бармен відповідно поводиться: він підіймає кухоль у жесті «п’ю до тебе», каже: «Будьмо!» або «Дякую». Так зазвичай поводяться друзі, коли пригощають випивкою одне одного. Коли дуже людно, бармен може налити собі випити не одразу, а трохи згодом. За таких обставин цілком нормально прийняти «І вам кухоль?», включити ціну в рахунок клієнта, а насолодитися напоєм можна й пізніше, коли в барі поменшає відвідувачів. Наливши собі напій, навіть якщо минуло декілька годин після процедури «вгощання», бармен подякує клієнтові — перехопить погляд, усміхнеться, кивне чи вип’є «до нього». Також, якщо клієнт стоїть десь неподалік, бармен може вигукнути: «Будьмо!».
Звісно, можна зауважити, що така процедура «одностороннього вгощання» є більш егалітарною, аніж звичайні чайові, та все-таки й вона сигналізує про верховенство клієнта над персоналом. Зауваження було б слушним, якби не одне але: бармен ніколи не дозволить клієнтові, особливо постійному, пригостити себе декілька разів поспіль і обов’язково відповість взаємністю — пригостить клієнта у відповідь. Ясно, що врешті-решт рахунок клієнта переважить, та ніхто ніколи не буквоїдствує при підрахунку виставлених напоїв, а вся процедура взаємного вгощання справляє враження буцімто двоє рівних за статусом друзів просто частують одне одного.
Іноземці сприймають наш ритуал пригощання як недоречну манірність і дуже ускладнений варіант чайових — будь-де у світі просто вручили б декілька монет та й по всьому. Американець, якому я пояснила правило пригощання, був вкрай ошелешений і щиро дивувався «старообрядну» паб-етикету англійців, а француз безапеляційно назвав усю цю виставу «суто англійським лукавством».
Хоч багатьом іноземцям наші запопадливі реверанси здаються доволі милими, — дивними, але все-таки милими, — критика француза та американця не позбавлена сенсу. Наші правила люб’язності справді складні, а в намаганні прикрити чи спростувати насущну статусну нерівність ще й відверто лукаві. Та, зрештою, люб’язність — це завжди свого роду лукавство, адже в її основі лежить потреба прикидатися. Соціолінгвісти Браун та Левінсон переконані, що ввічливість «заздалегідь передбачає потенційну агресію, яку ж і покликана знешкодити, і, як наслідок, уможливити комунікацію між потенційно
