Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Як же бути? Вже з’являються перші «законопроекти» нових правил, які б мали врегулювати розмови у публічному просторі. Виглядає на те, що галаслива балаканина в стилі «Мамо, я в метро» чи дзеленькання мобільних в кіно та театрах поступово стануть такими ж неприйнятними, як спроба пропхатися без черги. Та стовідсоткової певності тут не може бути, зокрема тому, що в нас є строга заборона вступати у конфлікти з порушниками правил. Як би там не було, та тішить те, що тепер усім відомо: говорити по телефону у громадських місцях — негарно. Правила розмов по мобільному «формується» ще й з інших — ще більш розмитих та суперечливих — причин.
Наприклад, досі нема погоджених правил користуватися мобільним під час ділових зустрічей. Непомітно вимкнути телефон ще перед зустріччю? Чи вимикати вже на зустрічі — так показово — щоб всі зрозуміли ваш неприхований меседж: «Дивіться, як я вас ціную! Аж телефон вимикаю заради вас!»? А тоді що? Покласти вимкнутий телефон на стіл, щоб нагадував про вашу ґречність і підкреслював статус клієнтів та колег? А якщо ви залишите телефон увімкнутим, то куди його подіти: покласти в портфель чи тримати коло себе? А на дзвінки можна відповідати під час зустрічі? Як я зауважила, керівники нижчого рангу не дуже церемоняться: вони сурмлять про свою надважливість — не вимикають телефони і відповідають на дзвінки під час зустрічей. А от вище керівництво, якому нічого доводити, поводиться делікатніше.
Гаразд, а як бути з діловим обідом? Вже можна вмикати телефон? А чи треба це якось пояснювати? Перепрошувати? Знову ж, мої особисті спостереження та те, що я дізналася під час інтерв’ю з інформаторами, демонструють схожу картину. Невпевнені в собі люди нижчого соціального статусу відповідають на телефонні дзвінки під час обіду, навіть іноді телефонують самі, та ще й супроводжують дзвінки вибаченнями та поясненнями в стилі «Дивіться всі, який я незамінний і суперзайнятий!», які більше скидаються на завуальовані хвастощі, а не на «вибачення». А колеги статусом вище не вмикають телефони взагалі. Якщо ж їм кров з носа треба залишатися на зв’язку, то вони щиро — і навіть трохи спантеличено — перепрошують, ще й роблять це в манері самовисміювання.
Мобільний телефон ще ж можна використовувати і не зовсім за призначенням: він може бути, наприклад, статусною штучкою, особливо в середовищі підлітків або й для дорослих мачо середнього штибу — тим останнім він заміняє автомобіль у грі «Моє краще за твоє»: замість розмов про шини, розгін зі старту та кінські сили, вони обговорюють переваги телефонів, мобільних мереж чи ще якихось характеристик.
Я зауважила, що жінки дуже часто використовують телефони як «стоп-сигнал»: коли вони сидять самі в кав’ярні чи ще десь у людному місті, то затуляються від світу телефоном — колись це, до речі, робили за допомогою газети чи журналу, — так би мовити, вибудовують межі «свого власного простору». Навіть якщо телефон просто лежить на столику, він все одно чудово виконує функцію символічного охоронця, захисника від небажаних соціальних контактів: як тільки з’являється потенційний «причепа», жінка тут же хапається за телефон. Як пояснила мені одна пані: «Просто якось спокійніше, коли він тут, на столику, на відстані витягнутої руки… Це навіть краще за газету. Там є справжні люди, тобто, якщо захочу, я можу подзвонити чи написати реальним людям, розумієте? З ним я впевненіша». До телефона можна просто торкнутися, просто взяти в руки, і вже стає спокійніше, адже там, «всередині», живе ціла соціальна спільнота друзів та родичів, які можуть вас порятувати. Мати поруч телефон — це вже сигнал, що ти не самотня і не легка жертва.
З наведених прикладів добре видно, що мобільний телефон виконує цілу низку важливих соціальних функцій. Я вже про це писала раніше[27], та, думаю, можна ще раз коротко пояснити що до чого.
Мені здається, що мобільні телефони — це такий собі сучасний еквівалент садового парканця чи живоплоту. В еру космічних технологій вони дали нам змогу повернутися до витоків — до природного людського спілкування зразка доіндустріальної епохи. Тоді ми жили у маленьких незмінних спільнотах і насолоджувалися радощами «світських бесід» у тісному колі близьких та друзів. У швидкоплинному сучасному світі нам страшенно бракує і кількісної, і якісної комунікації з близькими. Нечасто в нас є змога попліткувати всмак із сусідом з-за плоту. Та ми іноді й не знаємо, як звуть наших сусідів: все наше спілкування — якщо воно взагалі є — це ніяково кивати одне одному. Сім’я та друзі розкидані по світу, а якщо й живуть недалечко, то нам ніколи їх навідувати, бо ми надто зайняті та втомлені. Ми постійно поспішаємо, витрачаємо безмір часу на добирання з дому на роботу і з роботи до дому. Ми проводимо купу часу з незнайомцями — в поїздах чи автобусах або зовсім на самоті — ізольовані у своїх автомобілях. Для англійців, які зазвичай стриманіші за представників інших націй та мають значно більше соціальних заборон, це все особливо проблематично. Ми ж бо не можемо розмовляти з незнайомцями, а друзів нам знайти ой як не легко, і нам це займає багато часу.
Стаціонарні телефони зробили наше спілкування простішим, але все одно воно не стало таким легким, спонтанним, щоденним та частим, як це було в тих маленьких спільнотах, до яких ми призвичаїлись, живучи в передіндустріальну епоху. Мобільні телефони, особливо можливість надсилати масу дешевих коротеньких повідомлень, відновила в нас відчуття спільноти та соціального зв’язку. Вони стали своєрідним антидотом від стресів та відчуження, якими повниться сучасне урбаністичне життя. Такі собі «рятівні соціальні жилети» у світі, де всі живуть окремішнім та ізольованим життям.
Уявіть собі типову коротеньку розмову двох сусідів «з-поза плоту»: «Вітаю! Як справи?».
«Та непогано, саме зібрався до крамниці. О, як твоя мама?».
«Та вже наче краще, дякую».
«Ну, супер, переказуй їй вітання. Побачимося!».
Позабирайте з розмови майже всі голосні, приголосні зміксуйте і отримаєте типову мову «есемесок» (Як спрв? Пбчмся скр!). Мені це непомильно нагадує типові СМС-ки: по суті нічого не сказали, по-дружньому привіталися,
