Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Головнін квапливо підвівся, витягся струнко:

— Рад старатися…

Такого дружнього прийому в суворого адмірала він ніяк не сподівався. Чичагов докладно розпитував про англійський флот, про сутички при блокаді Тулона й Кадікса, про гарячу битву в Іспанії, в затоці Сервера… Адмірал, виявляється, знав, що Головнін брав участь у цих боях.

Несподівано Чичагов спитав:

— Тепер ви, звичайно, хотіли б відпочити, флоту лейтенанте? Все ж три роки далеко від батьківщини…

— Ні, я не почуваю себе втомленим, — відповів Головнін. — А до того ж російський корабель, хоч би куди він ішов і хоч би де перебував, — частка батьківщини… Він — під рідним флагом.

Чичагов усміхнувся, і з цієї схвальної, з хитринкою усмішки Головнін зрозумів, що адмірал або не про все ще спитав, або щось знає і хоче сказати, та поки що випробовує його в розмові.

— Вам, певно, вже відомо, що з кругосвітнього плавання повернулися Юрій Лисянський і Іван Крузенштерн? — спитав Чичагов. — Про цей вояж говорить не тільки весь Кронштадт, а й весь Петербург.

— О, я захоплений цим славним походом!..

— Але перша ластівка мусить повести за собою весь виводок… Ви помітили, скільки на Неві кораблів? Їх флаги незабаром побачать не тільки в європейських країнах…

— Я був би щасливий, — схвильовано промовив Головнін, — якби мені довірили один з них…

Адмірал нахилив голову:

— Російсько-американська компанія просить послати найближчим часом ще одне судно вже відомим маршрутом до берегів Аляски… Адміралтейств-колегія ухвалила послати військовий корабель. Ми зупинилися на шлюпі «Диана», збудованому недавно на річці Свір. Щоправда, шлюп треба трохи перебудувати, однак такий досвідчений командир, як ви, забезпечить усе потрібне…

Головнін знову підвівся:

— Я — командир «Дианы»?..

Чичагов мовчки потис йому руку.

— Мета експедиції — постачання нашим володінням у Російській Америці. «Диана» замість баласту візьме морські снаряди, потрібні в Охотеьку й на Камчатці. Але головна мета, — адмірал помовчав, знову пильно дивлячись на Головніна, — описати маловідомі землі у східному краї Азії та поблизу наших володінь у Російській Америці…

Він побачив, як заблищали в лейтенанта очі.

— Від усієї душі бажаю вам, флоту лейтенанте, відкрити у Східному океані ще не відомі землі!..

Звичайна стриманість зрадила на якісь хвилини Головніна. Він вийшов з адміральського кабінету наче у півсні, не помітивши в приймальні цілого зібрання вищих чиновників. Мов палуба під час шторму, погойдувалась під його ногами підлога довгого коридора…

Ось воно, здійснення мрії! Слідом за прославленими моряками Лисянським і Крузенштерном він поведе корабель, збудований російськими майстрами, в далекий кругосвітній рейс… Чи міг він сподіватися на вищу нагороду, ніж ця?..

Головнін поспішив на набережну Неви. Швидше б побачити «Диану»!

Він впізнав цей шлюп, не питаючи ні в кого, і плигнув у найближчий човен. Дув північний вітер, здиблюючи бурхливу хвилю, свистів і переливався в такелажі «Дианы»… А для Головніна це був живий, зрозумілий голос корабля, музика далекого походу.

… Отже, знову Англія… Які знайомі капітанові «Дианы» тьмяні вулиці Лондона, вогкі, холодні, як склеп, коридори адміралтейства, гомінливі, багатолюдні верфі й доки і ці британські військові кораблі на рейді… Скільки лишилося в нього на цьому березі знайомих! «Англія не забуває своїх друзів…» Головнін усміхнувся: «Побачимо!..» Він знав, що зустріне когось з товаришів по службі якщо не в Портсмуті, то в Лондоні, де йому неодмінно треба було побувати.

До речі, в Лондоні він насамперед одвідає ту маленьку, тісну, скромну квартирку, де зовсім ще юнаком він цілісінькі ночі готував уроки з астрономії, математики, навігації, де вперше так гостро відчув тугу за рідним краєм, за далекою Рязанню, за Петербургом.

Чи давно це було, — з палуби 44-гарматного «Рафаила», що йшов у складі ескадри віце-адмірала Ханікова, він, молодий мічман, уперше вдивлявся в неясні, повиті туманом береги Британії?.. 1795 рік і 1807… Ніби й небагато часу минуло. Але тепер цей мічман став капітаном і вів свій новенький, стрункий, білокрилий шлюп у такий далекий рейс, про який товариші його юності хіба тільки мріяли.

А втім, товариші знали, що не самою участю в боях, а, головне, впертою, наполегливою працею заслужив він цей командирський пост на містку шлюпа.

Тісна квартирка в напівтемних лондонських нетрях… Друзі заходили часом до нього в цю «обитель». Доки ескадра Ханікова гостювала в англійських портах і офіцери веселились на березі, Головнін, цураючись розваг, оселився в цій маленькій квартирці, брав уроки у відомих астрономів та моряків і жив майже надголодь, бережучи кожну копійку…

Він не нарікав на цей важкий період своєї юності. Він не міг сподіватися на будь-чию допомогу, бо з дев’яти років зостався сиротою. Його не гнітила й цілковита самотність у Лондоні, до самотності він звик: у дні канікул, коли товариші з Морського корпусу роз’їздилися по домівках, Головнін лишався один, йому не було куди їхати. Тоді він полюбив книжки.

Повернення в Лондон викликало в нього безліч спогадів. У похмурій столиці його ніхто не знав, усі обличчя були замкнені й байдужі… Потім йому радісно усміхались, аплодували і дарували квіти, його ім’я називали серед імен відважних: він, російський моряк, брав участь у боях під флагом самого адмірала Нельсона.

Англійці говорили:

— Скажіть: «Я був з Нельсоном», і в Англії перед вами розчиняться кожні двері. Це — пароль дружби…

Тоді його зворушили ці схвильовані слова.

Аж ось і знайомий Спітгед — рейд за півтори милі від Портсмута.

Опасистий митник натужно видирається з човна на палубу шлюпа. Він чимось схожий на монаха-капуцина. В нього пихате, нудне обличчя з виразом глибокої поваги до власної персони.

Ступивши два кроки по палубі і