Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

— Самодержавство, — відповів Рікорд.

— Безперечно. Отже, повинні знайтися люди, самовіддані, вірні сини народу, які не задумуючись пожертвували б собою…

Рікорд насторожився:

— Пожертвували б собою для…

— Для батьківщини, — мовив Головнін.

— Це значить?..

— Це значить: треба знищити самодержавство. Знищити! Ти правильно зрозумів мене, Петре. Замінити самодержавство таким ладом, щоб до управління державою прийшли передові, безкорисливі люди…

Рікорд довго мовчав. Гули паруси. Повільно й могутньо здіймалися груди океану.

— Це дуже небезпечні думки, Василю, — сказав, врешті, Рікорд. — За це… А втім, ти сам розумієш…

— Я знаю. За це — шибениця.

— Однак і я цілком поділяю твої думки. Я знаю, що й багато людей думає так…

В одну з нічних, тривожних годин полону Головнін якось пригадав свою розмову з Рікордом, пригадав полум’я сонячного заходу на близькій хвилі і живий, могутній подих, океану. І згадалося ще, як це полум’я наче спалахнуло в очах лейтенанта, — він, звичайно, був не боягуз, його товариш у блуканнях по морях…

— Пам’ятаєш, Петре, одну нашу розмову про царя, — сказав Головнін;. — Тільки любов до батьківщини, синівська, безмежна любов, могла породити й зміцнити такі думки. А тепер та сама любов до батьківщини, до нашого флоту, до честі нашого флага повинна збудити в нас такі сили, щоб ми зробили навіть неможливе… Ти розумієш, про що я кажу? Ми мусимо вирватися з полону. Підірвати, затопити судно — це значить заподіяти втрату Батьківщині. Ми самі ускочили в цю пастку, самі повинні й вирватися з неї. Нехай знають наші колишні «друзі-приятелі», що ми, російські моряки, краще загинемо в бою, ніж здамо корабель і дозволимо себе полонити.

Рікорд рвучко випростався, відступив на крок:

— Я готовий виконувати перший-ліпший ваш наказ…

— Про всяк випадок гармати хай будуть напоготові, — ледь чутно промовив Головнін.

На світанку до трапа «Дианы» підійшла англійська шлюпка. Довготелесий хлопчина в чині лейтенанта, тримаючи біля грудей пакет, піднявся на палубу і спитав командира. Головнін відповів на привітання, прийняв пакет, тут же прочитав лист від Корбета… Яка честь! Виявляється, капітан Корбет теж його впізнав і тільки через брак часу відмовив собі в приємності потиснути руку російському бойовому соратникові. А втім, капітан матиме цю приємність іще сьогодні, якщо Головнін зробить ласку — приїде до нього.

Підкреслено чемний тон листа не здивував і не обдурив капітана «Дианы». Він знав манери англійських аристократів. Навіть коли вони вішали полонених наполеонівських солдатів, офіцер, що керував стратою, примовляв:

— Вибачте, панове, але одну хвилинку вам буде неприємно…

Наприкінці свого листа Корбет повідомляв, ніби про щось другорядне, що посланий ним офіцер залишиться на шлюпі, бо, доки прибуде командор, судно вважатиметься затриманим…

Головнін ні про що не питав англійського лейтенанта. Все було ясно. При зустрічі з Корбетом він з’ясує докладно, чи є надія на звільнення шлюпа. Він кивнув англійцеві:

— Добре. Можете залишатись…

Два незначні епізоди, які сталися, вірніше, непомітно промайнули цього ранку, Головнін згадав набагато пізніше. А тоді вони не привернули особливої його уваги. Однак іще тут, в Саймонс-беї, йому слід було пильніше придивитися до ставного, з пещеним, як у дівчини, обличчям чоловіка, що служив на «Диане» в чині мічмана. То був обрусілий німець, мічман Мур.

Присланий Корбетом лейтенант, як видно, одразу ж відчув себе на затриманому кораблі господарем. Для початку він вирішив оглянути судно. Не кваплячись лейтенант рушив у бік носової частини, але відкілясь із-за прибудови просто перед ним виросли два дужі матроси. Похмурі обличчя, плечі мов вилиті з чавуну, руки в кишенях.

— Звільніть дорогу, — наказав лейтенант.

Старий матрос похитав головою і відповів по-російському:

— Не розумію…

Лиш мигцем, здаля Головнін помітив цю сценку: двоє рослих, незворушно-спокійних матросів і перед ними розгублений англієць. Аж десь узявся мічман Мур. Він кинувся до матросів, погрожуючи кулаками:

— Пр-р-ропустити!..

Матроси нехотя відступили вбік. Догідливо кланяючись англійцеві, мічман Мур танцюючою ходою, на носках, повів непроханого гостя вздовж палуби шлюпа.

«І чого він так упадає коло нього?» — подумав Головнін, тільки тепер помітивши вкрадливі манери Мура, проте він тут же й забув цю незначну подію: в нього була важлива й негайна справа…

Він відчинив свою каюту й дістав із шухляди письмового стола пакет з інструкцією Адміралтейств-колегії. Інструкція була секретна. Цей порядок існував уже не перший десяток років: хоч би й якій державі належав корабель, але коли він вирушав у плавання для відкриттів, інструкція завжди бувала таємною, довіреною самому лише капітанові. Тепер цей секретний документ Головнін повинен був знищити, зберігши в пам’яті його зміст.

Він розгорнув гладенький, цупкий аркуш гербового паперу, швидко пробіг очима знайомий текст…

Вогник був трепетний і синій і дуже несміливо торкнувся ріжечка розгорнутого аркуша. А далі папір узявся димом і спалахнув жадібним полум’ям. І коли документ уже догоряв, Головнін не побачив, а відчув, що позаду хтось стоїть… Він обернувся. За розчиненими дверима каюти стояв Мур. «Я не зачинив дверей, — з досадою подумав Головнін. — А втім, хто має право зайти сюди без дозволу?»

— Що вам треба? — суворо спитав він. — Чому ввійшли, не спитавши дозволу?

Тонкі губи мічмана скривились; очі дивилися і вкрадливо, й допитливо:

— Я злякався… Я думав… Я побачив дим…

— Не турбуйтесь, Мур. Я спалив секретний документ.

— Секретний? Це який же?..

Головнін посміхнувся. Йому здалось кумедним перелякане обличчя мічмана.

— Який? Я вже сказав вам: секретний. Можете заспокоїтись. Пожежа кораблю не загрожує.

Не думав капітан «Дианы», що йому колись доведеться з жалем пригадати цей короткий епізод.

… На своєму фрегаті «Нереїда»