Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Вени пройшли в офіцерський салон, де вже був накритий стіл. На цю зустріч Корбет не запросив нікого з офіцерів. Лише мовчазний служник, шанобливо витятись і нахиливши голову, стояв коло буфета.

— Мій бойовий друже! — раптом весь змінившись, вигукнув Корбет і взяв руку Головніна обома руками. — Хто з нас ще недавно міг би подумати, що ця зустріч відбудеться на самому краю землі і за таких сумних обставин?.. Чи не дивно справді, що ми, друзі, випробувані вогнем, сьогодні стали ворогами?.. Дивно. Неймовірно! Ось людина, що билася під флагом самого Нельсона, і ця людина — мій противник…

— Справді дивно! — погодився Головнін. — Але, пригадую, лорд Маркерр казав якось, що англійці ніде й ніколи не забувають своїх друзів. Нехай часи змінилися, однак у мене ніхто не відбере пам’яті про ті роки, які я віддав британському флотові.

На короткий час капітан Корбет замислився. Чисто виголене, одутле обличчя його зробилося сумним. Тільки очі дивились насторожено, мов визирали з засідки, — в них було якесь невисловлене запитання. Несподівано, обертаючись враз у хвацького хлопця, він так стукнув по столу, що аж посуд задеренчав, і схопив ближчу пляшку:

— Геть усі сумні справи! Згадаймо, друже, славетну битву під Тулоном…

— Однак, — мовив Головнін, — я прибув до вас, щоб з’ясувати саме сумний бік справи. Я маю пропуск англійського уряду. Хіба цього не досить, щоб я міг спокійно стати під паруси?..

Корбет спроквола наповнив бокали:

— Будемо цілком одверті, мій друже… Ви відпливли з Англії до оголошення війни… Це може означати, що ваш пропуск механічно втратив силу… Я не знаю, як вирішить командор Роулей, але коли б я був на його місці…

Тут капітан Корбет надпив трохи з бокала, потім накурив, відсунув тарілку і закінчив рішуче:

— Я відпустив би вас… Авжеж, відпустив! Я вам повірив би на слово честі…

— Дякую, — сказав Головнін, подумавши, що капітан поводиться надто вже артистично: цей піднесений топ, і суворий вираз обличчя, і цей жест — рука, покладена на серце…

— Але я не можу цього зробити, — зітхаючи, закінчив Корбет. — Я тільки підлеглий. Я не можу інакше розглядати ваше судно, як військове судно ворожої держави. І я не можу дозволити, щоб ви підіймали російський флаг. Це була б образа моєму королеві: в англійській військовій бухті і раптом ворожий флаг! Ви можете залишити вимпел, це означатиме, що судно ще не приз…

— Ще не приз! — повторив Головнін. — Отже, ви гадаєте, що командор вирішить…

— О, ні! Я не забігаю наперед, — поспішив запевнити Корбет. — Коли командор ознайомиться з вашою інструкцією…

— Вона була написана по-російському…

— То що, це не перешкода! У нас тут живе чоловік, що приїхав з міста Риги… Він прекрасно читає по-російському…

— Я кажу: вона була написана. Тепер її вже нема.

При цих словах не тільки очі, а й губи, і брови, і густа сітка зморщок на лобі, — все обличчя капітана Корбета виявило настороженість.

— Де ж… Інструкція?

— Я її спалив.

— Навіщо?..

— Щоб ви не довідались про її зміст. Ви, звичайно, знаєте, капітане, що означає поняття: секретний документ. Коли мені оголосили, що шлюп вважається затриманим, я вважав за свій обов’язок знищити інструкцію. Проте я нітрохи не боюсь наслідків цієї моєї дії.

Можливо, що капітан Корбет хотів показати себе людиною проникливою. Ледь помітно усміхаючись, він спитав:

— Але ви хотіли дізнатись, чи зможемо ми прочитати документ, написаний по-російському? Гадаю, ви саме тому й сказали, що інструкція написана вашою мовою?

Головнін теж усміхнувся:

— Атож, це дуже важливо, капітане. Принаймні у вас не буде приводу затримувати шлюп через те, що нема людини, якій ви довіряєте і яка зможе прочитати документи, викладені російською мовою. У мене є папери, які доводять, що шлюп «Диана» йде на північний схід лише з метою робити відкриття.

— Виявляється, містер Головнін, що ви, крім усього, ще й дипломат?! — здивовано промовив Корбет і голосно засміявся, але очі його, як і досі, визирали з засідки. — Отак спритно випитали в мене, простака, що в нас є перекладач!

Без видимого зв’язку з попереднім він спитав:

— Скажіть, там, на Алясці, куди ви йдете для відкриттів, якщо, звісно, вірити вам на слово, кажуть, дуже суворий клімат? Я читав про мандрівки Джемса Кука, він бував у тих краях…

— Ще до нього там побували наші, росіяни, Чириков і Берінг…

— Хіба? Дуже цікаво… Все ж ви берете на себе чималий риск. Хутро, як ви знаєте, не терпить солоної води. Якщо ви везтимете хутро, вам треба буде ближче спуститися до тропіків, щоб втекти від штормів північного сходу. О, я знаю, що таке район снігових штормів! Я побував за Південним Полярним колом…

— Ви даєте пораду, капітане? Дякую… Нещодавно я теж побував на південь від мису Горн… Але ми не маємо наміру перевозити хутро. Це — справа комерційних кораблів. Коли б наш корабель був комерційний, ви могли б захопити його як приз…

Капітан Корбет помітно спохмурнів:

— Ви, очевидно, подумали, мій друже, ш%я добиваюся від вас бодай непрямого признання?.. А хіба мені не однаково: комерційний це корабель чи військовий?

— Це корабель Російської географічної експедиції. І потім, про які «непрямі признання» може бути мова? Ви — не слідчий. Я — не підслідний…

Капітан Корбет схвально вигукнув:

— Це — слова мужчини!.. То випиймо ж за наші славні діла під Тулоном!.. Геть усі умовності, тут зустрілися двоє бойових товаришів…

За кілька хвилин вони попрощались біля площадки трапа. «Диана» стояла зовсім близько: звідси можна було бачити все, що діялось на її палубі. Там плинуло звичайне, розмірене корабельне життя: під фок-щоглою