Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Є дві точки погляду щодо організації української військової сили підчас гетьманщини. Одні вважають, що то був "пропащий час", а другі — навпаки — знаходять, що "видатний військовий діяч Гетьман Скоропадський з великою енергією взявся за організацію української військової справи" (Ген. Капустянський). На мою думку, Гетьман правильно підійшов до справи. В усіх його планах видно ширину помислу й розуміння справи в модерному дусі, але зроблено моральну помилку, про яку я вже згадував. На жаль такі помнлки не простимі. Поза тим ніхто не може нічого закинути. Гетьман доручив цю важку державну галузь тром особам: ген. Рогозі, як військовому міністрові, ген. Галкинові, як начальникові головного штабу, і підполк. Слівінському, ставленикові ще Центральної Ради, як начальникові генерального штабу. Хто й то мігби закинути цим старшинам?
Помилку почалося направляти, коли Гетьман дозволив формування козацьких кошів. Я сам, як кошовий Катеринославщині, взяв до себе чимало покривджених старшин. Проте вже було пізно… Повстання зруйновало зорганізований апарат і майже знищило всі запаси.
Полковник Мишківськкй, заслуги якого перед батьківщиною сьогодня для всіх очевидні, ледви сам не впав жертвою "революційної Немезиди". Скільки було гідних старшин, що пізніше знайшли притулок в Українській Галицькій Армії, або зовсім часово сховалися!
Вражіння першої стрічі.Збруч, невеличка каламутна річка, лежав на межі двох однакових може щодо назви, але сутєво ріжних революційних подій. Переїхавши Збруч, ми опинилися у цілком іншій обстанові. Наші переживання можно булоби порівняти з почуваннями плаваків, що на вбогому човні щасливо перейшли пороги й вийшли на ширшу, спокійну воду. Там теж не було повного спокою, але всеж не можно було його порівнювати з тим, що лишилося позаду. Замісць безформених і ріжноманітних своєю силою та, напрямком хвиль, — тут помітно більше систематичну лагідність.
Ми потребували певного часу, аби звикнути до тамошніх проявів життя. Ніхто не бігав, не метушився; не чути було зайвих вигуків і не видно було скривлених від жаху людських облич. Скрізь однострої військових, чимало поліції. На очах якась загальна стурбованість. Все показувало, що всі чекають подій особливої ваги, та що десь є боєвий фронт.
На самій ст. Волочиська чекала на нас почесна варта. Рапорти командантів, привітні промови… На нас дивилися з повагою й зацікавленням. Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано, як земляків, — українців з Великої України.
Ми почували, що наші боєві відзнаки, моя рука на перевязці та козацьке вбрання — всім імпонують. У мене відразу зявилося бажання війти в тісніший звязок з тими, з ким доведеться незабаром стати до боротьби, за наші кордони. Поздоровив старшин і стрільців та кинув кілька привітних слів. У відповідь чулося: "Слава!… Слава!"…
Через кілька хвилин поспішаємо до вагонів, бо делегація хотіла нас скорше представити Державному Секретаріятові в Тернополі.
Легкі, неопалювані вагони на лінії Підволочиська — Терноніль далися мені в знаки. Я почував, що мандрівка й безсонні ночі останніх двох тижнів не пройдуть для нас даремно. Проте я намагався не показувати свого нездоровля й підтримував розмову з делегатами, що були все ще під вражінням подій на Україні.
Кілька годин їзди й ми вже в Тернополі. Автом переїхали це вславлене битвами підчас світової війни місто й направилися до готелю.
Я перенісся думками взад, до червня 1917. року, коли я вперше перебував у Тернополі, очікуючи призначення командувати українською частною (я мав особистий наказ Брусилова головнокомандуючому Південно-Західним фронтом дати мені українську частину). То був час наступу, що всім знаний, як "наступ Керенського". Шлях Волочиська — Тернопіль день і ніч забитий підкріпленнями, що приходили зза Збруча. Це були здебілыпого українські сотні, що зразковим ладом і твердим кроком з невеличкими жовто-блакитними прапорами йшли на фронт, як їм було обіцяно, до "своїх" частин. Різким контрастом до них були "роти" москалів, — малі частинки з величезними червоними прапорами, на яких написано: "Война до победного конца!" Цей контраст кидався тоді всім. Українські вояки переживали славну добу. Всеж скрізь було чути: "Дай Боже, щоби це не був соломяний вогонь"…
І9І8. і 1919. роки показали, що мало викликати "революційний дух", — треба ще й знати, як його опанувати та звернути розбуджену енергію в творчий бік… У 1922. році на еміграції, один з тих, хто особливо вславився викликанням мас на арену революційних подій, С. В. Петлюра писав (у 1922. р., — отже по катастрофі!): "Для мене вже спочатку нашого руху ясним було, що наші національно-державні змагання повинні перейти довгі по терміну й тяжкі своїми спробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються. Всі зїзди українські, в тому числі і військові, були для мене показчиком не сили (реалної і зорганізованоії) нашого народу, а демонстрацією національних емоцій, які ще треба було міліоновим масам в собі усвідомити і які повинно було шляхом послідовної боротьби перетрансформувати у певні волеві рухи української нації, у певні акти боротьби за свої національно-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці зїзди можно використати для організації національної сили, але швидко переконався, що вони тільки "празникова одіж" і що треба шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінности. Таких елементів було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти, або демагоги, або наївні люде, що вірили в силу революції, у чудотворність її. Вони партійні гасла, ставили вище державних, персональні моменти вище загальних. Відшукати тоді середню лінію, "рівнодіючу", було дуже невдячним завданням, тяжко, бо"… (З листа до ген. У.). Отже мені здається, що в цих останніх словах і захована "Ахілеса пята": не завжди компроміс є виходом з положення, — часто буває так, що він, навпаки, дає можливість міязмам
