Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Правда, була також додатна сторона моєї хороби. Лікар, референт санітарних справ Начальної Команди, був щирим патріотом і підчас відвідин знайомив мене з краєм, його видатними особами, політичними угрупованнями, перебігом подій після розвалу Австрії. Ці наші розмови були для мене надзвичайно цінними. Я поволі виробляв собі образ Галичини.
Заходив до мене, і то не рідко, також повітовий староста, поважна й симпатична особа. Його замислене стурбоване обличчя мені дуже подобалося.
Внаслідок усіх відвідин і розмов я вповні відчув той величезний тягар, що впав на мене. Я страшенно злився, що в таку хвилю мусів був задовольнятися порівнююче пасивною ролею.
Оперативні комбінації під кінець грудня 1918.р.Вже листопадові бої в Галичині дали змогу прийти до висновку, що українсько-польська боротьба не обмежиться партизанськими випадами сторін, а набере характеру правдивої маневрової війни. Події на початку грудня підтверджували цей висновок. Тому, готуючися до тревалої боротьби, Начальна Команда передусім підтримувала всім своїм авторитетом, як у колах політичних, так і військових, вже усталену думку, що апаратом боротьби повинна бути регулярна Українська Галицька Армія. Команда не відкидала також і партизанських операцій, але тільки на другорядних ділянках, як допомоговий засіб. Чи це мала бути війна на витревалість, чи на "знищення ворога"? — На таке питання не важко було відповісти вже тоді, бо мало даних промовляло за те, що час і політичні обставини назовні працювали в нашу користь.
Часово сприяючу нам ситуацію, зогляду на те, що поляки в боротьбі з нами ще не мали цілком вільних рук ні назовні (німці, большевики, литовці), ні внутрі, а щодо Антанти, то вона в особі Найвищої Ради ще не виявила була свого відношення до заборчих апетитів Полыці, — треба було, на думку Начальної Команди й Державного Секретаріяту, невідкладно та повністю використати. Зі стратегічного боку здобуття Львова, де "Довудство Сходу" зосередило головні сили, привелоби нас до мети, і зробилоби нас господарями на всьому терені Східної Галичини; крім цього з політичного боку — воно булоби дуже потрібним ефектом і зміцнилоби позицію наших заступників у Парижі.
Автор книги "Кампанія польсько-українська", підполк. Сопотніцкі також погоджується з тим, що наші зусилля до визволення Галичини повинні були бути скировані вбік опановання Львова. Ходило лише о те, як вирішити цю проблему. Підполк. Сопотніцкі дав одну й туж оцінку всіх оперативних положень від грудня 1918. року аж до квітня І9І9. року. Це не відповідає дійсності.
На мою думку, стратегічне положення в Галичині в листопаді 1918. р. було одне, у січні 1919. р. — друге, і нарешті цілком відмінне в березні 1919. року, коли вже далися відчути наслідки неприняття нами умов Антанти. У листопаді 1918. року 40-міліонова Україна стала до бою проти 17-міліонової Польщі, яка не мала спокою на всіх ділянках. У січні 1919. року не приходилося вже надіяться на допомогу з Великої України, а навпаки треба було думати про поміч Галичини урядові У.Н.Р. (сам факт переїзду представників політичної влади з Києва до Станиславова каже дуже багато); крім того, слід відмітити швидкий зріст державної зорганізованости Польщі та зручність її дипльоматів, що зуміли обернути політичні обставини на користь собі. Щож до березня 1919. року, то не приходиться говорити про двобій порівнююче малої Галичини з Польщею, а про боротьбу Галичини з Антантою. При таких змінах внутрішнього й зовнішнього характеру тяжко говорити про одні методи боротьби й про одностайний плян кампанії.
У грудні 1918. року Начальна Команда розраховувала на моральну й фізичну допомогу Києва. Разом з тим вона брала на увагу також і те, що поляки зможуть небавом поліпшити своє положення на інших фронтах і тоді скирують більші сили під Львів. Ось тому "Начальна" в листопаді відкинула думку про боротьбу на виснаження й рішила використати наші хвилеві плюси та можливість надіслання частин з Великої України для опануваннія Львовом, аби пізніше спокійно стати на наших західних і північних кордонах.
Одначе досвід революції наказував нам бути обережними. У що виллється діло Директорії, чи пощастить їй скріпити наш державний організм, а разом з тим оборонні засоби? — це було питання. з цих причин Начальна Команда пильно стежила за розвитком подій над Дніпром і намагалася схоплювати всі чутки, що йшли з теренів революції.
Рахуючи наші місцеві засоби боротьби на той час для опанування Львовом невистарчаючими, я ставився до пропозиції полк. Мишківського — негайно штурмувати місто — позитивно, лише наколи Директорія надішле обіцяні дивізії.
Розпочаті сприводу цього переговори скінчилися для нас сприяюче: нам запевнено було кілька боєздатних частин. Наша оперативна діяльність зводилася до підготовання вигідних умов для штурму, яким малося зліквідувати найбільшу групу поляків на цілому терені Східної Галичини. Після здобуття міста пляновано приготовити армію до боротьби з новими групами, що їх Польща, цілком певно, не запізниласяб направити проти нас.
Поруч головної операції "Начальна" підготовила кілька другорядних акцій, а саме: часову перериву сполучення Перемишль — Львів і Рава — Львів, більшу активність наших військ в напрямку на Перемишль і демонстративну чинність на північно-східних полях театру війни.
Австрійські 15. сент. польові гавбиці, що кількости 10–15 були в нашому розпорядженні, на думку гарматчиків, давали надію на певне усунення перепон, що моглиби повстати на шляху наших стрільців до ворожих позицій в околицях міста.
Слід пригадати, що, після опановання Перемишлем 10. листопаду, а за допомогою підполк. Токаржевського (140 старшин, 1800 стрільців і 8 гармат) також і Львовом 22. листопада, "Довудство Сходу" намітило ширші операції для повного звільнення Львова від облоги. Саме з цею метою розпочато бої від 22. листопаду до 10. грудня під Самбором, Равою Руською та в околицях Львова. Проте замірам "Довудства"
