Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

наших інформацій про недавно минулі спроби відродити козацтво, а пізніше й заклик до зборів — уважати нас тими, які з наказу гетьмана прагнуть в майбутньому стати на захист інтересів ширших селянських мас та організованим способом здобути для нього так довго очікувані реформи. Спочатку авдиторія слухала мовчки, опісля прийшли скарги на місцеву владу, а ще згодом до президії почали вступати найріжнородніші побажання. Картина зборів змінилася. Забираю знову голос і в імени Козацької Ради зясовую делегатам, що державна машина не йде так скоро, що треба потерпіти, що гетьманові дорогі інтереси передусім тих, які знають, що таке тяжка праця, що права й обовязки йдуть в парі і т. д. і т. д. "Дай то, Боже", — чується з ріжніх боків. Збори закриваю. Поспішаю до Катеринославу, аби скорше зреферувати у Київі свої вражіння; висловлюю в центрі думку, що час не терпить, треба приспішити з реформою, аби не перетягнути струни. Члени Національного Союзу уважають мій крок практичним.

Ці збори показали, що робота з ширшими масамипокищо ще не на часі; треба попередню методу змінити на може менш ефектовну, але певнішу — добір членів по одному навколо відданих козацькому ділу старшин. Ясно, що при подібній методі ми не могли вже числити на матеріяльну підтримку з місць, а тому момент одержання грошевих субсидій стає для доброго перебігу справи найпекучішим.

На мою повторну доповідь, з Київа мені пишуть, що самі поспішають, але перешкаджає міністр внутрішних справ, при чому додається, що на мене у гетьмана є чимало донощицького характеру скарг, але гетьман, мовляв, не звертає на них уваги…

Розділ XIV
Обстановка, на жаль, не сприяла успішному розвиткові козацького діла на Катеринославщині. — Моя остання подорож до Київа і відвідини гетьмана

3 початком листопаду, не зважаючи на обмаль засобів, старшина козацька працюе з запалом; вона своїм ентузіязмом захоплює молодь, а такі здібні старшини, як Самокіш (з Гуцульщини) здобувають навіть поважні результати і в масах. Проте загальні обставини погіршуються. В губернії явний неспокій; відчуває це й військова команда Катеринослава. Полковник Штабу, заступник начальника, — не ховає від мене критичности ситуації, але певний себе: "Здушимо" — каже він, — "в крайньому разі, пробємось на Дін". Ось, думаю, початок банкроцтва, — прямий вислід національної індеферентности! Нас-же, — козаків, ще мало, у нас усе ще в проєкті, а хуртовина не за горами. Рапортую ще раз до Котацької Ради й прошу негайно докласти мій звіт гетьманові.

Дрібний, на вигляд, випадок, але змушує нас задуматися. Підчас службових засідань Управи Коша, у вікно нашої кімнати кинуто каменюку. Хто це міг робити?

Катеринослав уже в поготівлі; він замкнувся сам у собі, як перед хуртовиною; життя в місті кінчається значно вчасніше, як звичайно: видко, що революційний досвід не проминув для мешканців даремне.

Певно, в новій боротьбі за владу знову більшість іх лишиться на боці, стане тереном для активніших угруповань, буде використана всіма таборами, але…

***

12-го одержую з Київа одночасно дві новини: одна, що на моє імя переведено сто тисяч гривень, а друга — наказ негайно прибути до Київа. Нашвидку все упорядковую, передаю уповноваження та гроші мойому заступникові, а сам увечері з одним старшиною вибіраюсь до Київа. Ніч. Вдень зпочатку їдемо без затримок, але ось так коло 3-оі години наш потяг зупиняють, відводять на бічну колію. Інформуємося. Повстання. Поїзд не може рушити далі…

Мій старшина для доручень, якому я дав наказ докладно розвідати справу наглого спинення руху потягів, вернувся з низкою новин. Важнішою поміж ними була — універсал до Народу Українського, — за підписом Головного Отамана Повстанчих військ С. Петлюри. В цьому документі[5] виступ умотивовується так: "По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за доконання ним злочинства проти Самостійности Української Республіки, за знищення її вольностей й т. п…"

Признаюсь, — це було для мене повною несподіванкою. Я рішаю, що за всяку ціну треба отримати обіцяну мені авдієнцію у п. гетьмана й тільки після того вже заняти властиву позицію.

Як командант військової частини, що була лише в первісній стадії формування, я ще міг мати вплив на події. Через те я намітив собі завдання — зробити спробу прорватись у Київ і таким чином виконати припис. Тим більше, що тут була зачеплена й моя особиста амбіція, бо, згідно з принятими в Козацтві правилами, за мене ручилися два члени Козацької Ради. Тимчасом, на нашій станції йшло нагромаджування потягів. Прийшов й поспішний потяг з півдня, — з Севастополя, до якого був причеплений міністерський сальон-вагон. Я вдруге посилаю свого старшину, щоб здобув інформації. На підставі цих доповнюючих інформацій довідуюсь, що в сальон-вагоні, який також затримано, вертає до Київа з Ялти Голова Ради Міністрів Лизогуб, який, в свою чергу, як тільки довідався про мою присутність на стації, висловив побажання мене бачити. Начіплюю зброю і поспішаю до його вагону. Міністр назовні заховує повний спокій: ні тіни переляку — ні в поставі, ні в голосі — ні в рухах. "Скажіть, генерале, в чому справа?". Коротко рапортую: "Розповсюджена звістка, що гетьман видав акт про сфедерування України з Москвою. Національний Союз уповноважив Директорію, в скаді В. Винниченка — голови, проф. Ф. Швеця, адвоката О. Андрієвського, залізничника А. Макаренка та С. Петлюри, останнього в ролі Головного Отамана, підняти збройне повстання проти гетьманського уряду". На свій короткий звіт чую репліку — мов би про себе — "Коли-б я був у Київі, цього не сталося-б!" Не знаючи всіх таємниць в змаганнях, які особливо в останній півмісяць точилися навколо булави, — я промовчав. Голова Ради Міністрів запитув мене: "Ваша думка? Як розвинуться події?"

Відповідаю: "Тимчасом карта урядова буде бита. В цьому для мене немає сумніву", — і я поілився своїми вражіннями з місць.

Які пригоди чекали дальше Голову Ради Міністрів і чи пощастило йому пробратися