Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Наприкінці Гетьман поцікавився моєю думкою що до того, як розвиватимуться події. Я не вважав можливим заховувати свої побоювання. Карта бита. Немає сумніву, що большевики й "малороси" скористають з цієї нової завірюхи, а у нас елементу зреволюціонізованого і здеморалізованого — хоч греблю гати… Хазяї-хлібороби— пасивна маса. Їй бракує динамічности. Козацтво в гру не увійде, бо не зможе. Власники й "Протофіс" — ахілева пята гетьманського діла, — прекрасна тема для демагогії. Закінчив я свою аналізу думкою, що змагання уряду приведуть лише до зайвого пролиття крови та проханням відпустити кошових до дальшої служби, хоч у повстанчому, але українському війську, мотивуючи це тим, що нас, старших людей-вояків, які безкомпромісово вірні укрїнській ідеї, зовсім обмаль.
Гетьман одповів мені, що робить заходи направити справу й що коли його спроби не приведуть до добрих наслідків, про це мене повідомить. "Почекайте ще два-три дні!" — були останні слова Гетьмана, які я запамятав назавжди.
Потім мене запрошено на сніданок, де я був представлений усій родині Гетьмана. Велика їдальня була повна гостей, поміж ними й вищі старшини-Німці; в підлеглих їм частинах, як то відомо, владу помалу перебирали вже також салдацькі комітети. Але у цієї нації все набірає якоїсь іншої, своєрідної форми, що робило й цю страшну пошесть переможених армій менше шкідливою, бодай що до заховання старшинських кадрів армії. Я не помітив, щоб старшини Німці, поміж якими були люде "блакитної крови", були надто стурбовані, хоч їм не гірше, ніж нам, були відомі короткі розправи салдацьких комітетів зі старшинським корпусом бувшої російськоі арміі. Розвиткові панічних настроїв перешкаджала віра в національний розум, в німецьку систематичність.
Розділ XVАналіза і підсумки
Нема сумніву, що обидві сторони, себто Українці-гетьманці й Українці-соціялістичні групи розуміли, що, в наслідок радикальних змін у світовій рівновазі, як прямий вислід програного Німцями генерального бою у світовій війні, з одного боку, а другого — скріплення комуністами своїх позицій на південному Сході, — українська справа стає раптово ще під більшу небезпеку, ніж то було на весну того-ж року. Ми вже вище згадували, що самий прихід консерваторів до влади, — в лавах яких були самостійники з давніх часів, — був звязаний з надією їх, що, з більшою організованістю нашої держави, як під оглядом економічним, так особливо і мілітарним, пощастить здобути у Німців, на той час фактичних володарів країни, більші політичні позиції.
***Але історія слідуючих днів показала, що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні гріхи: заздрість, персональну амбітність, стремління — тактичний момент, за браком віри у власні сили, обертати в орієнтаційний, зловживання друковним словом, — гріх може найбільший при низькій політичній освічености має, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначне навмисному розбиттю сил і т. д., а, головне, — невиправиме фантазування й будування справ на підставі знаменитого прислівя: "якось то буде", що мені особисто доводилось чути у хвилі крізи від найвідповідальніших наших політиків.
***Таке відношення до справи й було тою вдячною передумовою для виникнення в пізніший час — зрозумілої після сказаного — туги молодих патріотів за "варягом" або "сильною рукою", як висліди переконання, що нам не одужати од тих наших гріхів, бо проблема ця сполучена з перевиховою нашої інтелігентської верстви, яка, в більшости, виховувалась на російській літературі з її, здебільшого, анемічними героями. Через те, на мою особисту думку, доля нашх начинань не стільки в людях, як утих державницьких методах, в рамці яких держава скерує творчість індивідуальностей, а навіть рядового елементу.
***3 жалем мусимо ствердити, що процес удержавлення наших "малоросів", під якими я розумію наших краянів, прихильників російської культури або перебуваючих під гіпнозом ролі кольоса-держави, йшов надто поволі. Стара "закваска", страти матеріяльні та инші — грають в їх політичний нерухливости неабияку ролю, Як раніш нашому лівому крилу, так пізніш правому, не все було ясно, бо коли й можна було говорити в 1918 році про поновлення інтеграційного процесу на базі славянської солідарности, заховання христіянської моралі, утримання певних основ західньо-європейської культури, — то лише навколо могутньої Київської Держави. Тому були більші реальні докази, з яких подаємо бодай такі, як здібність мас до мозолистої хліборобськоі праці й до служби у війську, а головне — більша здібність такої частини мас користати з так званих революційних свобод; бо навіть малодосвідчений соціольог на початках революції, коли ще не виявилися негативні впливи на маси "фронтовиків", зміг би в загальних масах намацати верству, реорганізація якої під оглядом морально-економічним та мілітарним дала-б вихідну позицію до нових форм суспільного життя.
Хто з командирів військових частин б. російської армії не підпишеться під рядками ген. Бикадорова ("Вільне Козацтво"), які говорять: "Величезна кількість полонених залежала, головним чином, од слабої якости головного по числу людського матеріялу — великоросів", — або під схемою, що подав у своїй праці генерал Головин, яка також свідчить, що "Малороси" (по номенклятурі автора
