Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

«Синя шапка на березі инію…»
Синя шапка на березі инію… Місяць ранковий на небі сизий… А на вигоні вітряк понуро дума думу: Правду кажуть люди людям… Прийде старість – нудно. Болять Кістки та поясниця… Болять ребра. Куди діть себе? «Цілу ніч проплакала осінь…»
Цілу ніч проплакала осінь, рвучи на небі волосся; а на рано вмилася снігом, ступаючи босоніж. А на рано – протерши очи, припала до тополі: – Тополенько, доленько, погано голому та босому… Ніби за літо в шинку пропито молодість всю… Ніби обпилася самогону на бабиних поминках. «В голові – одуд степовий…»
В голові – одуд степовий. – Не спивайтесь, зорі весняні. Не спивайтесь, трави шовкорясі… Бо не бувать добра… Ой не бувать. Так важко п’яному від сонця. «Вечір. Тиша. Вербна тонь…»
Вечір. Тиша. Вербна тонь. Хмари низько, низько – сонні. Обрій млосно темний дикуном ось, ось, звихриться сполохом… Ось, ось ударить на голову берез… Порве крайчасті рядна, до сучків порве… Стане плакать п’яний, знервований пияка: «Яка пропаща далеч. Мряка». Стане город в шумі гнати вперед – дзвін. І знов тиша… Вечір… Ніч… «Коли люди мають любовниць…»
Коли люди мають любовниць… о, яка напасть!.. Коли люди ніколи нічого не люблять – це жах!.. Коли ж я люблю… Та «я», як любовниця людська – це щастя. О, глупа приємність… О, дике узгір’я бажань… Нене, природо, навіщо жахливо караєш.