Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Паруси рвеш у морі на шмаття… Мене, як той парус, шматуєш, б’ючи серцем — об скелю на радість бакланові. М. М. М.
Принесла телеграма вістку: «Не чекай мене – не приїду». Нудно в Москві хворому… А поїду по морю Чорному… Там я на байді на хвилях гулятиму вільно-привільно. А як сумно піду до тополі… Покличу гірського сокола. Скажу: Соколе, брате… Розваж мою тугу крилату… Та скажи словечко милому. Хай не кохає нікого. Хай не блукає по бульварах. Хай не спивається ранком. Люблю я друга, любитиму… В морі любов оту питиму. Принесла телеграма вістку. А я не знаю… Чи вірить. Втома
Переливає переливом місяць в воду. Така втома… Далечінь, що сон дитячий… Мрійно-млосний… Небо – леді кучерява та прозора, що востаннє на піано гра Бетховена… Та Bravissimo під ритм гармоній б’є поклони… Небо – леді. А земля сліпець, старчиха, з костурмою… В лахмах, дранті – та з собакою. Переливає переливом місць воду… Така втома. «Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку…»
Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку, Морська глибінь – безодне. Я не люблю тебе, дружино кароока, Як примару холодну, — Коли п’янієш люто в морі, Женучись за шквалом, Коли листи твої безкровні Скребуть по серці ралом. Я не люблю тебе, черству, солону, Ах, мріє… повідь… Коли в очах сумних монгольських І кара й злоба. «Чорний ворон над моїм вікном…»