На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

сприйняв ті зміни, які зайшли в ідеологічних і практично-політичних настановах нашої організації. Він досить критично ставився до розколу в організації і я відчував, що він не зовсім схвалював у тому процесі ролю Бандери і близьких йому людей. Він уважав, що при більшому такті і розумовому підході до тих суперечних поглядів, можна було б його оминути, на чому була б більше скористала і організація, і вся наша визвольна політика. Як особа він був дуже коректний, уважливий, дбайливий за свою родину, включаючи в тім і мене. Був добрим аналітиком подій з реалістичним, а подекуди і дещо скептичним підходом до людей і їхніх акцій. Я з приємністю згадую той час побуту з ним, бо від нього я навчився багато, перш за все, що у всякій роботі важна не тільки воля, але й розум, хоч з другої сторони, в тих часах багато рішало щастя чи випадок радше, аніж розумовий підхід. Я не мав нагоди чути його, як промовця на ширшому публічному форумі, але своїм темпераментом і способом вислову я не думаю, щоб він був пориваючим бесідником або людиною з харизмою. Більше тих прикмет посідала, здається, його дружина Дарка Ребет. Вона вибивалася між тогочасними жінками на весь ріст і своїм інтелектом і провідницькими здібностями. Тому й недаром, що вона й займала в той час високий пост в організації.

Проминало літо. Зі сходу час від часу появлялися чутки про повстанську боротьбу в Україні. З преси і радіо люди виплескували всі спірні проблеми між Совєтським Союзом і аліянтами і родилися надії, що це доведе до конфлікту між ними і у висліді його прийде до визволення народів Східньої Европи, а між ними і наше. Крім того контакту з Андрієм в Празі, від наших людей зі заходу не було ніякої вістки. У Відні ми вже мали гурт людей, на яких можна було числити і в потребі включити в роботу. Але наразі не було жодних інструкцій так, що наразі одиноким завданням було держати між собою неформальний зв'язок, обмінюватись інформаціями і в разі потреби взаємно собі допомагати.

У вересні почалися виклади на університеті і я спочатку точно їх відвідував. На Колінґассе я заходив рідко, хіба як треба було щось конечно полагодити чи щось довідуватися, бо ми з Ребетами уважали, що це небезпечне місце, яке "русскі" напевно візьмуть під свою увагу, а може й контролю.

Десь восени ми довідалися, що австрійці одержують пропуски на проїзд на захід до аліянтських зон Австрії. Ми прослідили, що їх видають в адміністративному будинку нашої дільниці, але щоб їх одержати, треба мати відповідну документацію і бути австрійським громадянином. Ми не мали цих кваліфікацій. Треба було шукати якогось способу, щоб добитися пропуску. І Ребетові це вдалося. Кілька днів він обсервував той будинок і нав'язав знайомство з прибиральницею того бюра. За відповідний подарунок харчами і сигаретами вона допомогла дістатися до урядовця, який видавав ті перепустки. В той тяжкий час він теж потребував жити і за відповідною винагородою він оформив перепустку для Ребета з родиною. Границя між совєтською і американською зоною була біля Лінцу і ми розвідалися, що російська контроля є досить остра і часом вони стягають людей з поїзда, та все-таки Ребетам треба було ризикувати і якось вирватися з Відня, бо скоріше чи пізніше до них можуть дібратися більшовики. Я наразі мав залишитися і якщо вони пройдуть, то зорганізують звідти зв'язок до мене.

Ще перед їх виїздом ми стрінулися з Др. Горбовим, який вибирався чи був проїздом до Чехословаччини, а може й дальше на схід. Ребет познайомив мене з ним і від нього я одержав рекомендацію, написану на його візитівці до іншої людини у Відні, щоб в разі потреби прийшла мені на допомогу. Ту візитівку я ще й досі зберігаю.

Незадовго потім я попращав Ребетів на західньому вокзалі і бажав їм щасливого переїзду границі. Через кілька тижнів не було жодної вістки, чи їм вдалося переїхати кордон. Аж одного ранку збудив мене стук у двері моєї кімнати. Я відчинив двері і до кімнати увійшов чоловік і сказав кличку, яку ми усталили з Ребетом. З просоння я не міг пригадати собі відзиву і той чоловік каже: Гей, хлопе, ти маєш відповісти те і те, я є Ясько Дубас, приїжджаю від Ребетів — вони проїхали без пригод. Він проїхав на пропуск, який на підставі Ребетового, підробила наша техніка і привіз мені кілька друків, як теж певну суму грошей. Мені було поставлено можливість, або виїхати з Відня або ще якийсь час залишитися і зорганізувати тут зв'язковий пункт, який буде потрібний для зв'язку між заходом і краєм. Хоча я не почувався надто безпечно у Відні, але зваживши, що я вже був тут залеґалізований, обізнаний з тереном, мав певні знайомства і до того був у половині семестру своїх студій — я погодився залишитись з тим, що під час Різдвяних вакацій постараюся приїхати на захід для звітування і для нових інструкцій.

Ясько Дубае пробув у Відні тиждень. Він відшукав кілька осіб, яких він знав і тим самим поширив круг і моїх знайомих. По його від'їзді до Інсбрука я зорганізував групу з 4 людей для майбутньої зв'язкової роботи. Надійшли різдвяні ферії-канікули і я вибрався на захід. На кордоні між совєтською і американською зоною поїзд став серед поля. З вікна було видно, що його оточили червоноармійці. Потім по двох входили до ваґонів і проводили контролю переважно документів, а часом і підручного баґажу. Я грав роль австріяка, так що вдавав, що нічого не розумію. Але виклики солдатів та коментарі контролерів не могли пройти попри мене, так що реалізація цієї процедури викликала велике нервове напруження. Коли вояк віддав мені мій документ, а скоро потім поїзд вирушив у дальшу дорогу, то прийшло приємне відпруження, а коли показалося, що американці зовсім нас не контролювали, тоді з полегшою і радістю я відчув, що тепер вже дійсно на волі. В цьому настрої дорога до Інсбруку видалась мені короткою і прекрасною.

В Інсбруку була досить велика українська громада. Я стрінув декілька знайомих товаришів, зайшов до будинку українського комітету. Люди поводилися свобідно, без страху, творили різні громадські чи професійні організації — атмосфера не до порівняння з Віднем, де