Карусь і ми - Софія Парфанович

Ми їздили, і я привикла до Каруся. Життя з ним було вигідніше й цікавіше, Карусь облегшував його мені. Інколи я почувалася слаба, як муха восени, до кінця бльоку не дійшла б. Сіла в авто, повернула ключа, надавила злегка на акцелератор — віз рушив і побіг по дорогах. Вести його — ніяка фізична праця. То вже тяжче здержувати. Так ми жили й їздили. Аж ось одного дня…

Про Каруся оця книжка. Певно, я там теж є. Карусь не вмів їздити самопас, тож не жив би без людини. Тому частину подій ми переживали разом. Все ж, героєм був Карусь, а не я. Я собі так, поруч нього. І тому ця книжка авто-біографічна, тобто про життя мого авта, Каруся.

Окрім мене, тут ще й інші люди: усі ті хлопці, що були моїми приятелями, що вчили мене їздити й допомагали удержувати Каруся в порядку, ті що разом зі мною вибирались у далеку мандрівку, ті… та що їх тут перелічувати! Прочитаєте — то й познайомитеся з ними. Бо, як без Каруся, так і без них не можна було б написати цієї книжки. Бо Карусь і ми — одна цілість, одне життя машини і людей, що нею користуються і навіть люблять її так, як я свого Каруся.

Кому цікаво читати таку книжку? — запитаєте. В першу чергу — молоді. Від віку, в якому батьки розказують або читають дітям казки та оповідання про справжні пригоди, до… вашого віку, молоді друзі. У вас же теж буде або, може, вже є авто, і не одна пригода трапилась вам на просторих дорогах цього континенту. Шкода, що я не довідалась від вас про ці події та не розказала про них у цій книжці. Але, може, зробите це ви самі? Спробуйте написати таку авто-біографію! Ви знаєте досконало, що і як трапилось з вашим Валіянтом, Біскейном чи Нью-Йоркером. Назви стандартні. Але, може й ви дали своєму автові «ім’я власне», як це зробила я! Тоді напишіть про цю Ластівочку, Синичку чи Шпака.

Поки таке станеться, читайте про мого Каруся.

Будьте ласкаві!

Скільки тих авт на вулицях! Сині, зелені, червоні, бронзові, в кількох кольорах. А якого виробу, яких фабрик! Там і Понтіяки, і Даджі, Шевролети і Форди, і ще і ще більше. До того ж є ще імпортовані, європейські. Кожна фабрика випускає по кілька моделів, ніяк їх розрізнити! Хто може навчитись їх пізнавати? То так, якби вивчати зоологію чи ботаніку, тобто які є звірі й рослини, до якої групи чи ґатунку належать та чим один різниться від одного. Я, що приїхала з країни, де не було стільки авт у той час, коли я там жила, і досі не навчилась їх пізнавати.

А рух який, яка тіснота! І як вони обминають один одного, оці водії, як зручно повертають, як задкують і ставлять воза на постій. І як я боюсь того руху, як боюсь авт! Ні, я хіба ніколи не матиму авта, ніколи не їздитиму!

— А чим же їздитимете? — запитав пан Микола. — Автобусами? То ніколи ніде впору не вспієте і цілий день будете на автобусах!

Я подумала хвилинку й вирішила:

— Підожду, аж випустять такі маленькі гелікоптерики на одну особу. Сідатимуть на даху дому або крізь вікно залітатимуть до хати. Там я натисну ґудзик, гелікоптерик складеться і стане в кутку або ляже під ліжком і наче б його не було…

— Ба, — засміявся пан, — чекайте, аж таке зроблять! А тоді, знаєте, що буде? Буде їх у повітрі стільки, скільки тепер авт на землі, один на одного налітатиме, і люди падатимуть згори, як грушки з дерева. А вам треба їздити до праці і то вже тепер!

Що ж, треба купити авто! Ми й договорились з паном, що підемо. Спершу оглянемо, а далі, може, й купимо.

Не заходили ми до продавців дорогих авт — у мене не було стільки грошей, та й не вміла я їздити. От так зайшли до Плімута, до Форда, нарешті й до Шевролета. Хай буде добрий віз, але не такий дорогий! Хай буде Шеві!

Спершу мені сподобався зелений. Але зелених так багато на дорогах! Ні, срібний! Е, та срібні всі Ґрейгавнди, вантажні авта, всякі там Кроґери чи А & Р. Ні, таки всі вантажники, що розвозять харчі, срібні. Мало того, смітярки — та й ті срібні! Ні, пане продавче, дайте мені золотого Бел Ейра!

— Золотого?! Із щирого золота? Таж він коштував би тисячі, мільйони! — засміявся продавець. — Дам вам осяйно-бронзового, дам вам сієрраголд. Але мусите підождати, щоб його на замовлення зробили у фабриці, бо ви хочете в одному кольорі, а ми маємо з білим дахом.

Так ми обговорювали, який має бути віз. Коли продавець казав «вона», я завжди казала «він», і ми сміялися.

Поки він чи вона прийшли з фабрики, я вчилася їздити. В хаті я ходила з книжкою, їла з книжкою і спала з книжкою. Мені здавалося, що, як книжка під подушкою, то я швидше запам’ятаю всі правила вуличного руху. Але й