Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

від розпорошення змісту, – особливості, яка посилюється у глобалізованому світі. І по-третє, таке впорядкування завжди є «мінливим розмежу­ванням» (Mons, 1994: 252) – інструментом для надання змістовності функціонуванню суспільства та поетичним дрейфом до очевидного. У підсумку: культурне охоплює сукупність процесів, за допомогою яких ми представляємо й уявно формуємо соціальне, замислюємо і скеровуємо відносини з іншими, тобто відмінності, впорядковуємо їхнє поширення та їхню незмірність шляхом делімітації, котра коливається між порядком, що уможливлює функціонування суспільства (локального і глобального), та гравцями, котрі його розкривають мірою можливостей.

Глобалізація несе відповідальність за культуру. Як ми вже показали у цій главі, макросоціальні показники демонструють, що глобалізація це історичний етап, який оформився в другій половині ХХ століття, коли конвергенція економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних процесів посилила взаємну залежність між широкими секторами багатьох суспільств і створила нові потоки і структури наднаціональної взаємодії.

Проаналізуємо окремі аспекти цього визначення. Характеризуючи глобалізацію як феномен, який розпочався у другій половині ХХ століття, я не забуваю, як зазначав вище, що зміни, які відбулися від початку капіталізму і модернізації, підготували період глобалізації. Однак також не можу не визнавати якісні і кількісні відмінності у відносинах між державами, спричинені поєднанням економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних змін, котрі відрізняють цей період від того, що відбувалося на етапах колоніалізму, імперіалізму й інтернаціоналізації економіки і культури.

Друге зауваження, яке я хотів би зробити, стосується того, що наведене визначення не лише торкається всіх трьох чинників, найкраще розроблених у теорії глобалізації: економічні, фінансові й комунікаційні. Глобальні процеси – та уявлення, які їх представляють, – утворюються найбільш мінливою циркуляцією капіталів, благ і меседжів, однак також і осіб, які переміщуються між державами і культурами як мігранти, туристи, управлінці, студенти, фахівці, часто ідучи і повертаючись, підтримуючи постійні зв’язки між суспільствами, з яких походять і до яких прямують, що не було можливим до середини ХХ століття. Долучення цього аспекту до теорії глобалізації, яке практикують деякі антропологи (серед інших Аппадураї, Ганнерц, Ортіс) і соціологи (Бек, Ґідденс), – це, можна сказати, означує визнання наявності участі людей у цьому процесі, без чого можливе звуження економічних потоків до потоків невизначених. Розглядання глобального зі знеособленої позиції може узгоджуватися з неоліберальною доктриною, котра стверджує водночас вільність і невідворотність ринку, однак за ціни ізолювання економіки й унеможливлення її змістовного діалогу з теоріями соціології і антропології, які відмовляються не враховувати людей, коли задаються питанням про місця, де вирішується проблема свобод і приймаються рішення.

Стосовно цього одразу хочу зазначити, що включення ролі людей і, отже, культурного виміру глобалізації дає змогу враховувати три аспекти, до розгляду яких ми ще повернемося: драми, відповідальності та можливості змінити напрямок слідування. Вказуючи, що йдеться не лише про рухи капіталів, благ і меседжів, я маю на увазі відокремленість мігрантів, біль вигнанців, суперечність між благами, які вони отримують, та тими, що обіцяють меседжі, котрі їх рекламують; загалом драматичне розщеплення людей, які не живуть там, де народилися.

Крім того, говорячи про осіб, які здійснюють, відтворюють глобалізацію та потерпають від неї – і навіть про тих, хто виключений з неї, – ми можемо віднайти відповідальних за ці процеси. Хоч би як здавалося, що соціальні актори розчиняються у цьому юридично-економічному симптоматичному (хоча і найпоширенішому) образі глобалізації, який уособлюють невизначені суспільства, соціальна теорія не може так просто нехтувати суб’єктами дії. Вона повинна ідентифікувати групи, відповідальні за зміни, і ті, на які вони спрямовані, ті, котрі управляють рухами капіталу і товарів, надсилають, пускають в обіг і отримують інформацію.

Відповідно до того, як ми визначаємо акторів, які обирають, прий­мають рішення і провокують наслідки (які могли б бути іншими), глобалізація припиняє бути знеособленою грою ринкових сил, що керуються вимогою весь час досягати найбільшого прибутку за умов наднаціональної конкуренції. Формулювання «закони ринку» занадто раціональні й телеологічні, якщо взяти до уваги ламану траєкторію, за якою вони останнім часом змінюються, прирощують або втрачають капітали і товари. Однак найцікавішим аргументом є те, що повернення осіб і соціальних груп до соціальної теорії дає змогу осягати глобалізацію в інші способи.

Всесвітня реорганізація суспільств видається незворотним процесом, який залишає мало можливостей для досягнення успіху тим, хто хоче повернутися до попередніх часів або створити альтернативні суспільства, відокремлені від глобального. У цьому сенсі видається слушною метафора про мурах, які руйнують прапори. Однак цей економічний, політичний і комунікаційний реалізм не передбачає прий­няття як неминучого одновимірного способу, в який нас глобалізують економісти і підприємці за схвального або негативного ставлення з боку більшості споживачів. Розуміння глобалізації як логічного наслідку конвергенції економічних, комунікаційних і міграційних змін не заважає сприймати її водночас як відкритий процес, який може розвиватись у декількох напрямах. Це виявляється під час порівняння уявлень дітей, що грають у футбол на вулиці, болівійських переселенців, двоголового коня на кордоні між Мексикою та Сполученими Штатами та мексиканця, який представляє італійську ідентичність в Единбурзі.

Якщо дозволити акторам говорити крізь призму їхнього своєрідного досвіду транснаціональної міжкультурності, це може сприяти здобуттю переваг у протистоянні домінуючому фаталізмові економістів. Ми – споживачі – можемо збільшити активний аспект нашої поведінки так, щоб вигадати новий спосіб бути громадянами. Тому критичний аналіз глобалізації щоразу асоціюватиметься зі способами подолання політичної неспроможності, чим завершується це століття, котре було щедрим на революції, передову політику, мистецтво й інші трансформаційні уявлення. Проблема змісту (відкритого) глобалізації потребує включення до її теорії одночасно питань культури і політики.

У будь-якому разі я не за власним бажанням включаю уявлене до визначення глобального, а більшою мірою через дескриптивну скрупульозність. З одного боку, запропоноване визначення вказує на конвергенцію процесів, що спостерігаються емпірично – економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних, – які збільшили взаємозалежність у світовому масштабі. Водночас інтенсифікація старих зв’язків і створення нових потоків і структур взаємного обміну не ставить усе населення планети в ситуацію одночасної присутності та взаємодії. Лише окремі сектори вироб­ляють, продають і споживають глобалізовані блага і меседжі. Якщо Бенедикт Андерсон визначив нації як «уявлені спільноти», це тому, що «навіть члени найменшої нації ніколи не знатимуть більшості своїх співвітчизників, не побачать їх і навіть не почують про них» (Anderson, 1997: 23), тому тим паче доречно визначати глобалізацію як уявлену. У цьому ж тексті Андерсон наводить вислів Ернеста Ренана[16], за яким «сутністю нації є те, що всі індивіди мають багато спільного, а також багато чого забули»; наприклад, французи, за твердженням Ренана, визначаючи те, що їх єднає, забувають про Варфоломіївську Ніч і Південну різанину XIII століття.

Щодо глобалізації, не були б настільки переконливими ті, хто її пропагує, якщо б нестійка світова інтеграція, досягнута в економіці й комунікаціях, не супроводжувалася