Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

і як діяти у ньому? Перша позиція позитивістського характеру несумісна з найвизнанішими теоріями, які стосуються метафор, наприклад, таких як теорії Жака Деррида і Поля Рікера, хоча вона виживає у грубому емпіризмі, крізь призму якого більшість економістів сприймають суперечливість досліджень у сфері культури. Однак оскільки насправді метафори наповнюють жорсткі дискурси щодо глобалізації, варто ставитися до них серйозно і не як до прохідного ресурсу. Приділення значної уваги обговоренню метафор, наприклад від деконструкції Деррида та до герменевтики Рікера, вивело б мене за межі цілей, що ставляться перед цією книжкою. Щонайменше дозвольте мені зазначити, що я включаю метафори, використані тими, хто розповідає про глобалізацію, не для того, щоб унаочнити нестійкість цих дискурсів, а оскільки в тому, що кажуть про глобальне, виявляються у крайній формі неясності соціального. Метафоричні операції можуть розглядатись як натяки на те, що не вдається охопити однозначним концепціям, на те, як ми живемо, що суперечить тому, як могли б жити, поміж структурованого та деструктуруючого.

З аналогічних причин наративи є набагато більшим, ніж простий ресурс, щоб говорити про культуру. Увесь соціально-економічний дискурс може розумітись як наратив (на противагу парадигмі, як я вказував вище), і тим паче коли йдеться про глобалізаційні тенденції, в яких те, що виступає для дискурсу носієм змісту та посилання, недостатнє. Куди нас ведуть фінансові потоки? Якій тип суспільства формується при акумуляції мігрантів? Уявлене є виміром його «реальності». Праці, присвячені уявленому, яким є метафори і наративи, продукують знан­ня тією мірою, якою намагаються осягнути те, що стає невловимим у глобальному безладі, що не вдається обмежити кордонами, тому що воно їх перетинає або вважається, що перетинає, і трохи згодом спостерігає їхнє відновлення у дискримінаційних бар’єрах. Метафори зазвичай вирізняють, роб­лять наочним те, що рухається, комбінується або змішується. Наративи намагаються окреслити порядок у численних подорожах і комунікаціях, у розмаїтті «інших».

Крім того, метафори мають особливу важливість, коли ми говоримо про мультикультурність, оскільки їхня порівняльна роль полягає у тім, щоб за допомогою гри з відмінним і подібним створити значення не таке, як «щось у собі», самодостатнє, а врахувати те, чим воно є для всіх інших. Суспільство, яке ми розуміємо крізь призму метафори, «не існує інакше, ніж шляхом відхилення інших феноменів», інших способів існування. Це посилання на різноманітне може здійснюватися шляхом звернення до тваринного світу, що можна побачити з метафор, наведених у цій главі, які не обов’язково мають бути принизливими. Воно може також слугувати для того, щоб показати множинність змістів людської природи. Хоча для пізнання ми потребуємо чіткості й точності концепцій, метафора передає сенс «характеру за допомогою натяків або асоціацій, влучності пасажу» (Mons, 1994: 216).

Складним питанням для суспільних наук є те, що стосується перехрещення наративів і пояснень, метафор і теорії. У подальшому побачите, що я спробував уникнути двох способів це робити: а) розповіді й метафори як випадки, акумуляція яких дає змогу робити узагальнення (індуктивний емпіризм); б) як ілюстрації, придатні для пояснення прикладів теоретичних принципів, побудованих апріорі (дедуктивна теоретизація). Точніше, я намагаюся, щоб прикладні та стратегічні випадки були спроможними кинути виклик заздалегідь побудованим концептуалізаціям глобалізації і міжкультурності, так само як і теоретичним і абстрактним схемам, як-от ті, що мають «емпіричний» здоровий глузд. Для мене важливе дослідження цього питання, оскільки воно допомагає відтворювати ці способи мислення та водночас дає змогу формулювати нові тлумачення – починаючи з теоретичних праць – емпіричних матеріалів.

Польові дослідження Мексики в Единбурзі

У цьому поєднанні об’єктивного та суб’єктивного йдеться не лише про суб’єктивність інформантів. Як часто трапляється у дослідженнях культури й антропології, корисно, щоб дослідник пояснював, за яких контекстуальних умов, у тому числі, за якої персональної чи групової позиції він відбирає дані та ставить запитання, щоб можна було якомога більшою мірою контролювати ці обставини.

Я спробую у декілька етапів прояснити, як долає ці проблеми аргентинець, який живе в еміграції у Мексиці після навчання у Франції, і як будь-який мексиканець змушений запитувати себе: проживання у цій країні робить його латиноамериканцем чи американцем. Зараз хочу навести розповідь про інший випадок, який показав мені нагальність відновлення спроможності суспільних наук розмірковувати над універсумами, такими масштабними і різноманітними: він стався, коли я у жовтні 1996 року займався антропологічними дослідженнями Мексики в Единбурзі.

Нас – декількох фахівців з Європи і Латинської Америки – запросив Центр латиноамериканських досліджень Університету міста Стірлінг для обговорювання «кордонів між культурами». Я запитував себе: де проходять зараз ці міжкультурні кордони за такого контрасту зростання інтересу до Латинської Америки в англомовному світі й обмеженого діалогу з романомовними країнами Європи, такими як Франція та Італія, які були джерелом значних міграційних потоків і в минулому мали і зараз продовжують здійснювати потужний вплив на нашому континенті? Чому науковий обмін і переклади латиноамериканських авторів здійснюються більшою мірою у США, ніж у європейських латинських суспільствах?

Я розмірковував про ці «парадокси», над якими працював в Університеті Стірлінга і які розгляну трохи нижче, за вечерею в ресторані в Единбурзі. Коли я був змушений говорити англійською мовою з одним охочим до розмов офіціантом, я виявив, що він був мексиканцем. Так розпочався один з експериментів, не передбачених польовими дослідженнями: він мені розповів, що йому складно вказати, з якої саме частини Мексики він походить, оскільки його батько як урядовець був відряджений керувати роботами у Керетаро, потому до Сан-Міґель-де-Альєнде, до Федерального округу та до інших міст. У проміжках між обслуговуванням різних столів, він розповів мені, що вивчав інженерну справу в Керетаро й отримав стипендію для дослідження «питань біології морів» у Гуаймасі, однак вирішив поїхати до Лос-Анджелеса з товаришем. «Мене більше цікавило познайомитися з людьми з інших держав, ніж з такими самими, як я». Також він мешкав у Сан-Франциско, в Канаді й у Парижі і поєднував усе, що чув у цих гетерогенних суспільствах, із власними поглядами на мультикультурність. Він сказав мені, що люди в Лос-Анджелесі «космополіти, однак не надто, оскільки багато груп спілкуються лише між собою. Вони зустрічаються на роботі, але потім кожен повертається до своєї оселі, до свого району». І зробив висновок, що «капіталізм криє у собі сегрегацію». Часто повторював, що «євреї є найбільш впливовими у Сполучених Штатах». Про «чорних» стверджував, що «вони дуже вірять у своїх героїв, однак їх ослаблює те, що вони почуваються дискримінованими. Вони сильні лише у музиці». «А ми, мексиканці, багато втрачаємо від того, що для того, щоб займатися комерцією, нам треба випивати». Його судження демонстрували, що просте мультикультурне акумулювання досвіду не приводить автоматично ні до гібридизації, ні до демократичного сприйняття відмінностей.