Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

class="p1">Після того як ресторан зачинився, ми пішли випити до мого готелю, і там він мені пояснив, що «все у Сполучених Штатах працює краще, ніж у Великій Британії. Шотландці мають гордість, але пасивно. Американці її мають активно: їх відрізниш в усьому світі, помітиш у бізнесі, оскільки вони ніколи не хочуть програвати». Він говорив із таким захопленням про своє життя у Лос-Анджелесі, що я його спитав, чому він поїхав звідти. «Тому що коли я щось розумію та починаю розбиратись у тому, як це робиться, це для мене те саме, що змінити відеокасету, і мені стає нудно». Його мультикультурна гнучкість виявлялася, коли він говорив італійською майже так само добре, як і англійською, незважаючи на те що ніколи не бував у Італії, лише завдяки спілкуванню з товаришами та репрезентації кожного дня італійської культури в оточенні аньолотті[13], карпаччо[14] і вин «К’янті».

Коли я захотів дізнатися, чому він вирішив поїхати жити саме до Единбурґа, він сказав, що його дружина шотландка, і здивував мене – він, який подорожував багатьма частинами Мексики, Сполучених Штатів і Канади, стверджував, що йому подобаються шотландці тим, що «вони не космополіти. Вони консервативні люди, які вірять у родинні зв’язки та пишаються тим, що мають. Подорожують як туристи, однак заспокоюються і задовольняються тією безпекою, що є в їхньому місті, в якому 400 тисяч мешканців».

На прощання він сказав мені, що хотів би відкрити ресторан якісної мексиканської кухні, однак йому не подобаються тортильї[15], які потрап­ляють до Единбурґа на продаж в ресторанах «текс-мекс», тому що їх привозять з Данії. (Це мені нагадало про святкування, які влаштовує посольство Мексики в Буенос-Айресі, коли 15 вересня для відзначання Дня незалежності Мексики збираються нечисленні мексиканці, які мешкають тут, разом із сотнями аргентинців, які жили в еміграції в Мексиці, і посол запрошує єдину групу маріачі, яку можна знайти в Аргентині, створену парагвайцями, котрі мешкають в Буенос-Айресі.)

Тому мексиканський офіціант в Единбурзі попросив мене після мого повернення до Мексики надіслати йому рецепт тортильї. Він попросив це зробити мене, попри те що я аргентинець, який переїхав до Мексики два десятиліття тому як філософ-вигнанець і залишився, бо вивчав антропологію і був захоплений багатьма мексиканськими звичаями, хоча найскладнішим для мене виявилось адаптування до гострої їжі, через те, коли я обираю ресторани, то надаю перевагу італійським. Ця схильність є результатом того, що мінлива система, яка іменується аргентинською кухнею, сформувалася за активного впливу італійських мігрантів, які перемішалися з іспанцями, євреями, арабами і гаучо, формуючи націю. Належність до ідентичності з переміщеними допомогла цьому філософові, який перетворився на антрополога, представляти мексиканську ідентичність перед мексиканцем, одруженим з шотландкою, котрий представляв італійську ідентичність у ресторані Единбурґа.

Мені відомо, що серед історій мільйонів мексиканців, котрі мешкають у Сполучених Штатах або подорожували цією країною, можуть зустрічатися подібні: їм складно визначити, хто вони і яку національність зараз презентують. Не лише ті, хто мешкає на території держави. Не місце проживання визначало наші преференції в ту ніч в Единбурзі. Так само ані мова, ані кухня не являли собою ідентифікаційних визначень, які нас жорстко вписували в певну національність. І він, і я запозичили з різних ситуацій звички та ідеї, гетерогенні ознаки ідентичності, які нам дають змогу відігравати різні ролі навіть поза межами контексту.

Мені видалось очевидним, що вже неможливо осмислити згадані парадокси за допомогою антропології, для якої об’єктом дослідження є локальні, традиційні й стабільні культури. І що, відповідно, майбутнє антропологів (а також представників інших суспільних наук) залежить від того, чи спроможемося ми прийняти цю відмінну частину дисципліни, яка нас навчила досліджувати інакшість і міжкультурність, протистояння між локальним і глобальним. Джеймс Кліффорд вказує, що об’єктом дослідження можуть бути «транслокальні культури», зв’язки між просторами проживання та шляхами: необхідно «переосмислити культури як місця проживання та подорожування» (Clifford, 1999: 46).

Від наративів до культурної теорії глобалізації

Повертаюся до питання, яке я поставив вище. Що робити з цими розповідями і метафорами, щоб сформулювати концептуальне бачення, спроможне об’єднати дивергентні уявлення про глобалізацію в єдине визначення й у сукупність методологічних способів, які ґрунтовно вивчатимуть їхню суперечливість. Визначу окремі необхідні теоретичні зміни у традиційному розумінні культури і глобалізації.

Нове визначення культури. Глобалізаційні зміни модифікували спосіб сприйняття культури. Протягом періоду між 1960-ми та 1980-ми роками дослідження з соціальної семіотики, а також з антропології, соціології та інших дисциплін відзначали, що культура надавала значення процесам виробництва, циркуляції і споживання у суспільному житті. Наведене визначення дає змогу уникнути спокуси відновлення певного дуалізму (між матеріальним і духовним, між економічним і символічним або між індивідуальним і колективним). Також воно має позитивну здатність демонструвати культуру як процес, за якого змісти можуть змінюватися.

І все ж це визначення, розроблене з претензією на універсальність для будь-якого суспільства, не враховує того, що саме робить кожну культуру відмінною від інших. Привертає увагу те, що деякі автори запропонували у 1990-ті роки переформулювати цей термін, щоб дістати можливість говорити про мультикультурність. Арджун Аппадураї розглядає культуру не як іменник, ніби це об’єкт чи предмет, а як прикметник. Поняття «культурний» спрощує визначення культури як виміру, який стосується «відмінностей, контрастів і порівнянь», дозволяє осмислювати її «меншою мірою як власність індивідів і груп і більшою – як евристичний ресурс, який ми можемо використовувати, щоб говорити про відмінності» (Appadurai, 1996: 12–13).

Фредрік Джеймісон більш радикальний у визначенні культури як «сукупності стигм, які одна група виносить на оцінку іншої і навпаки». Також він стверджує, що культура «не є ні субстанцією, ні самостійним феноменом, вона є об’єктивним віддзеркаленням, яке виникає принайм­ні у відносинах між двома групами». «Тому культура має оцінюватись як механізм або спосіб, в який здійснюються відносини між групами» (Jameson, 1993: 104).

У цьому сенсі унаочнюється ключова роль, яку в культурному відіграє уявлене. Однак міжкультурне уявлене не є простим доповненням до того, як кожна локальна культура відображає пережите у цьому суспільстві. В першу чергу уявлення репрезентують і створюють соціальне, як це було багато разів продемонстровано під час дослідження ролі міських і масмедійних уявлень. По-друге, зараз є очевидним, що ми представляємо і відтворюємо в уявленнях те, що з нашим суспільством відбувається у відносинах з іншими суспільствами, оскільки територіальні відносини зі своїми наповнені зв’язками з тими, хто мешкає на інших територіях, спілкуються з нами, надсилають повідомлення і перестають бути чужими, тому що багато своїх живуть там і багато їхніх переселилися сюди. Форми організації уявленого, якими є метафори і наративи, намагаються впорядкувати те, що є в уявленому