Ґоморра - Роберто Сав'яно

Фабброчіно, бос району довкола Везувію, котрий колонізував Аргентину за допомогою грошей Каморри, відомий як Вугляр, бо його предки торгували вугіллям. Інші прізвиська породжені пристрастями каморристів, наприклад, Ніколу Луонґо прозвали Ренґлером через його зацикленість на своєму «джипі-ренґлер» (люди Системи дуже полюбляють джипи). Ціла серія прізвиськ спричинена фізичними рисами, наприклад, Джованні Бірра — Жердина, прозваний так через своє довге худорляво-м’язисте тіло. Константіно Якоміно прозвали Білоголовом через передчасну сивину; Чіро Маццареллу — Янголом через надто випуклі лопатки, схожі на крила янгола; Нікола П’янезе мав призвісько Мрець через синюшно-білу шкіру; Розаріо Прівато став Мізинцем, а Даріо Де Сімоне — Карликом. А є й непояснимі прізвиська, на кшталт того, що прилипло до Антоніо Ді Фрая: Урпачіелло, що означає стек, зроблений із засушеного ослячого пеніса. Або Наркотик Карміне Ді Джіроламо, прозваний так за своє вміння залучати до своїх операцій карабінерів та поліцейських. Через якусь невідому причину Чіро Монтерізо прозвали Чаклуном. Паскуале Ґалло з Торре-Аннунціата став Красунчиком через своє вродливе обличчя. Решту складають древні родинні прізвиська: члени сім’ї Ло Руссо — це Вугри, Малардо — Карлантоні, Бельфорте — відомі як Гицелі, а Пікколо — як Кваквароні. Вінченцо Мацарелла став Психом, а Антоніо Ді Б’язі — Пончиком через свою звичку жувати поцчики на роботі. Доменіко Руссо, боса району Квартір’єрі Спаньйолі в Неаполі, звуть Доменіко Собачий Цар, бо коли він був малим, то продавав цуценят на вулиці Толедо. Що ж до Антоніо Карло д’Онофріо, відомого як Карлуша-котоїд, то легенда розповідає, що він навчився стріляти, використовуючи бродячих котів як мішені. Дженнаро Ді К’яра, який несамовито смикався кожного разу, коли хтось ненароком торкався його обличчя, заслужив собі ім’я Живчик. Є також прізвиська, основані на звуконаслідувальних виразах, що не перекладаються. Наприклад, Аґостіно Тарді звуть Пік-пок, Доменіко ді Ронца має прізвисько Скіп-скіп, сім’ю Де Сімоне називають Квалья-квалья, сім’ю Аверсанос — Зіг-заг, Рафаеле Джуліано — Зуї, а Антоніо Біфоне — Зузу.

Варто було Антоніо Ді Вічіно кілька разів підряд замовити один і той самий напій, як його охрестили Лимоном. Через свій круглий писок Вінченцо Бенітоцці заслужив ім’я Товстун, а Дженнаро Лауро став Сімнадцяткою, мабуть, через те, що мешкав у будинку за номером сімнадцять. А Джованні Апреа став Вістрям ножа, бо його дід зіграв роль старого каморриста, що вчить хлопців користуватися ножем, у фільмі Паскуале Скуітьєрі «Бандити», який вийшов на екрани в 1974 році.

Вдало підібране прізвисько, яке, наприклад, отримав Франческо Ск’явоне, Лютий Сандокан, значить надзвичайно багато для іміджу боса серед представників масмедіа. Він заробив його за свою схожість із Кабіром Беді, зіркою італійського телесеріалу «Сандокан, малазійський тигр», знятого за мотивами роману Еміліо Сальґарі. Або ж візьмімо Паскуале Таволетту, відомого як Зорро через свою схожість з актором відомого телесеріалу. Або Короля Луїджі Джуліано, відомого також, як Лавіджіно, бо в інтимні моменти його американські коханки шепотіли «І love Luigino». Його брат Карміно — Лев. Франческо Верде має псевдо Негус. Цим титулом єгипетських царів його назвали через царствену поставу та довголітнє перебування на посаді боса. Маріо Ск’явоне називають Менеліком на честь ефіопського імператора, який організував опір італійським військам, а Вінченцо Каробене — це Каддафі, бо страшенно нагадує сина відомого лівійського лідера. Боса Франческо Бідоньєтті прозивають Чіччотто-опівнічник, бо кожен, хто стане на його шляху, ризикує побачити нічну темряву навіть серед білого дня, а коротше кажучи — врізати дуба. Втім, декотрі кажуть, що його прозивають так через те, що він піднявся до вершини організації, кришуючи нічних проституток. Й увесь його клан стали звати «Нічним кланом».

Майже кожен бос має прізвисько — однозначно-неповторну, виразну рису. Прізвисько для боса — те саме, що тавро для святого; воно — як позначка членства в Системі. Кожен може назватися Франческо Ск’явоне, але є лише один Сандокан. Кожного можуть назвати Карміно Альфієрі, але тільки один обертається, почувши слово Лютий. Кожен може назватися Франческо Верде, але тільки один відгукується на прізвисько Негус. Всякого можна записати в реєстратурі як Паоло Ді Лауро, але є лише один Чіруццо-мільйонер.

Чіруццо вирішив організувати свої справи тихо і без шуму. Безжально вдаватися до насильства, але при цьому не висовуватися. Довгий час про нього не знала навіть поліція. Перед тим, які він пішов у підпілля, власті викликали його лише одного разу: через інцидент з участю його сина Нунціо, що напав на викладача, який насмілився висловити йому догану. Паоло Ді Лауро мав прямий вихід на південноамериканські картелі і створив широку мережу збуту завдяки своєму альянсу з албанськими картелями. Нині наркотрафік тече чіткими маршрутами. Кокаїн вирушає з Південної Америки до Іспанії, де його споживають або пересилають суходолом до Албанії. Героїн, з іншого боку, надходить з Афганістану, подорожуючи через Болгарію, Косово та Албанію. Гашиш та марихуана перетинають Середземне море, вирушаючи з Північної Африки під наглядом турків чи албанців. Ді Лауро мав прямий зв’язок з кожним пунктом виходу наркотиків на ринок і, вдавшись до ретельно продуманої стратегії, невдовзі став успішним ділком як у шкіряному взутті, так і в наркотиках. 1989 року він заснував знамениту Confecioni Valent di Paolo Di Lauro & Co. На цю компанію, котра за статутом мала припинити свою діяльність 2002 року, в листопаді 2001 року було накладено арешт за рішенням неапольського суду. «Валент» набрав цілу купу контрактів по всій Італії на продаж товарів за готівку без доставки; його корпоративний потенціал був гігантським, охоплюючи сферу від меблів до тканин, від фасування м’яса до мінеральної води. «Валент» постачав харчі як громадським, так і приватним закладам і контролював розбір туш усіх видів м’яса. Він поставив собі за мету будувати готелі, ресторани, розважальні заклади та все, «що має стосунок до відпочинку». Згідно зі статутом, «компанія може придбавати землі, а також брати в оренду чи суборенду споруди, торговельні центри та житло». 1993 року влада Неаполя видала компанії комерційну ліцензію. На той час компанією керував син Паоло Ді Лауро — Козімо. Через причини, пов’язані з кланом, Паоло ді Лауро зійшов зі сцени в 1996 році, передавши акції своїй дружині Луїзі. Династія Ді Лауро збудована на самозреченні. Луїза Ді Лауро народила десятеро дітей; як личить гранд-дамам італійської промисловості, вона збільшила кількість наступників для того, щоб поспіти за бурхливим розвитком сімейного бізнесу. Козімо, Вінченцо, Чіро, Марко, Нунціо і Сальваторе — тепер усі вони члени клану, а решта іще неповнолітні. Паоло Ді Лауро мав схильність до капіталовкладень у Франції і відкрив крамниці в Ніцці, в Парижі на вулиці Шарентон, 126, а