Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Я кричу на них: «Ви — свині! Мене двічі зґвалтували, а ви зачинили двері й лишили мене там, щоб я лежала, ніби купа лайна!» Я розвертаюся і хочу йти геть. За мною — тиша, а тоді все вибухає. Всі починають говорити, перекрикують одне одного, сваряться, розмахують руками. Остаточне рішення: «Ми всі разом підемо до комендантів і попросимо про захист на ніч».
Нарешті група жінок, а також кілька чоловіків виходять у вечірні сутінки, що пахнуть згарищем, і прямують у будівлю навпроти, де має бути комендант.
Надворі тихо, ніхто не стріляє. В підворітні навпроти — кілька лежачих постатей: це повлягалися росіяни. Коли наша група наближається, один із них підводиться. Інший бурмоче: «Та, ну, це тільки німці», — й перевертається на інший бік. У дворі я запитую про коменданта. З групи чоловіків, які стоять при вході, відокремлюється постать: «Ну, і чого вам треба?» Високий, білі зуби, кавказький тип.
Але він тільки сміється з мого заїкання, потішається з жалюгідної купки людей, які прийшли пожалітися. «Та ну, що ви, нічого поганого вони вам не зробили. Всі наші чоловіки здорові». Він поволі повертається до інших офіцерів, і ми чуємо, як вони напівголоса сміються. Я кажу нашій безбарвній громадці: «Це нічого не дасть».
Ми розвертаємось і йдемо в підвал. Я не хочу, не хочу більше бачити ці підвальні пики, тому піднімаюся на другий поверх разом з удовою, котра поводиться зі мною, як із хворою: говорить тихо, гладить, спостерігає, аж це починає набридати. Я хочу все забути.
У ванній я роздягнулася, вперше за кілька днів помилася, наскільки це вдалося з такою дрібкою води, почистила перед дзеркалом зуби. І раптом непомітно, наче привид, у дверях з’являється росіянин, блідий і тонкий. Тихо запитує: «Де… будь ласка… двері?» Мабуть, він помилився квартирою. Я застигла від подиву, в самій нічній сорочці, мовчки показую йому на двері, які виходять на сходову клітку. Він чемно відповідає: «Дякую».
Я лечу в кухню. Так, він проник через чорний вхід. Шафа з мітлами, якою вдова їх загородила, відсунута. Відразу ж заходить і вдова: вона піднялася з підвалу чорними сходами. Разом ми знову барикадуємо задні двері, але цього разу надійно. Громадимо перед ними купу зі стільців, а насамкінець присуваємо важкий кухонний буфет. Вдова вважає, що тепер двері витримають. Парадні двері, як і завжди, на засуві й подвійному замку. Ми почуваємось хоч трохи захищено.
Блимає крихітний вогник у лампі Гінденбурґа, відкидаючи наші збільшені тіні на стелю. Вдова постелила мені у вітальні на своєму ліжку. Вперше за довгий час ми не опустили ролети. А для чого? Цієї ночі з п’ятниці на суботу не буде обстрілів, принаймні не в нас, бо ми вже під росіянами. Вдова присідає коло мене на край ліжка, знімає черевики. Аж раптом — гуркіт і галас.
Наш нещасний чорний хід, жалюгідно зведене укріплення. Барикада з гуркотом розвалюється, стільці летять на плитку. Чути шаркання ніг, гамір і грубі голоси. Ми перелякано дивимось одна на одну. Крізь щілину в стіні між кухнею і вітальнею блимає світло.
Тепер кроки в коридорі. Хтось штовхає двері в нашу кімнату.
Один, двоє, троє, четверо чоловіків. Усі озброєні, з автоматами на ременях. Зиркають на нас, двох жінок, ні слова не кажуть. Один відразу йде через кімнату до шафи, різко витягує дві шухляди, риється там, знову їх закриває, щось зневажливо каже і важкими кроками виходить. Ми чуємо, як він порпається в сусідній кімнаті, де раніше жив квартирант удови, доки його не призвали у Фольксштурм. Троє інших стоять довкола, шепочуться, потай мене розглядають. Вдова знову взулася і шепоче мені, що збігає нагору й покличе допомогу з інших квартир. Вона виходить. Ніхто з чоловіків їй не заважає.
А що робити мені? Раптом мені подумалося, що в мене страшенно кумедний вигляд: сидить тут одна в карамельно-рожевій нічній сорочці з бантиками перед трьома незнайомими чоловіками. Я більше не витримую, мушу щось сказати, щось зробити. І врешті російською запитую своє традиційне: «Чьто ви дєлаєтє?»
Вони закліпали очима. На обличчях усіх трьох — подив. А далі запитання: «Звідки ти знаєш російську?»
Я озвучую завчене; пояснюю, що, мандруючи, об’їхала всю Росію. Що робила нариси й фотографії, тоді-то й тоді-то. Тепер троє солдатів сідають у крісла, повертають зброю набік і витягують ноги. Ми перекидаємось якимись фразами, я постійно дослухаюся до звуків із коридору, чекаючи, що вдова повернеться від сусідів із підмогою. Нічого не чути.
Тим часом четвертий тип знову зазирає і разом із третім зникає на нашій кухні. Я чую, як вони брязкають посудом. Двоє інших тихо між собою перемовляються — мабуть, говорять про щось таке, чого мені не слід розуміти. Дивно стримуваний настрій. В повітрі щось відчутно: літає якась іскра. Питання тільки, де вона приземлиться.
Вдова не повертається. Я знову роблю спробу зав’язати розмову з двома типами в кріслах, лежачи під ковдрою, але з цього нічого не виходить. Їхні погляди блукають кімнатою. Зараз почнеться, я знаю, читала про це в газетах, коли ті ще були: десять разів, двадцять. Та що я розумію. В мене жар. Обличчя палає.
Тепер на кухню кличуть і цих двох. Вони незграбно підводяться з крісел, волочаться туди, звідки долинав поклик. Я тихенько висковзую з ліжка, біля дверей прислухаюся до звуків із кухні: здається, п’ють. Після цього навшпиньки крадуся темним коридором, босоніж, знімаю з гачка своє пальто і натягаю його на нічну сорочку.
Обережно прочиняю парадні двері, бо, виходячи, вдова їх тільки прикрила. Прислухаюся до тиші чорних сходів. Нічого. Ніде ані звуку, ані проблиску світла. Куди ж зникла вдова? І щойно я збираюся йти нагору, як хтось, беззвучно підкравшись, хапає мене ззаду.
Велетенські клешні, перегар. Моє серце гупає, як дурне. Я шепочу, молю: «Будь ласка, тільки один. Тільки один, прошу. Хай це будете ви. Але проженіть інших».
Він пошепки обіцяє і тягне мене коридором попід руки, наче якийсь клунок. Я не знаю, хто це з них чотирьох і як він виглядає. В темній вітальні майже без вікон він кидає мене на холодну незастелену тахту колишнього мешканця. Потім через коридор викрикує кілька коротких речень у бік кухні, зачиняє за собою двері й у темряві лягає до мене. Мені страшенно холодно, і я прошуся, щоб ми перейшли на застелене ліжко в сусідню кімнату. Але він не хоче, мабуть,
