Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Його автомат дзеленчить тепер об опори ліжка; кашкет чоловік начепив на один із набалдашників. Поміж тим тихо горить лампадка. В Пєтьки — а саме так звати солдата — загострена форма голови; щетинисте біляве волосся трикутником звужується в бік чола, а на дотик нагадує оббивку канапи. А поза тим — велетень, широкий, як шафа, з ручиськами, як у лісоруба, і білими зубами. Я така стомлена, така вимучена, що заледве розумію, де я. Пєтька далі вовтузиться. Він із Сибіру, ну так. Тепер він навіть зняв чоботи. Мною хитає. Я тільки наполовину присутня, і ця половина більше не захищається; вона піддається твердому тілу, яке пахне господарським милом. Нарешті спокій. Темрява. Сон.
Зранку о четвертій кукурікає півень, якого привезли з обозом. Я відразу прокидаюся, витягую руку з-під Пєтьки. Усміхаючись, він показує білі зуби. Пєтька бадьоро підхоплюється, пояснює, що зараз у нього варта, але він обов’язково повернеться о сьомій. Обов’язково!
І на прощання майже віддавлює мені пальці.
Я знову залізла під ковдру і провалювалася в сон щоп’ятнадцять хвилин, кожного разу нервово підхоплюючись. Раз я зірвалася, почувши крик «Допоможіть!», але виявилося, що це тільки півень. Тепер от іще мукає корова. Я вийняла наш будильник із рукавиці (насправді це будильник удови, але я поводжуся так, ніби усе її добро належить і мені). Задля безпеки я загорнула його в рушник для купання й запхала якнайглибше в одну з шухляд у комоді. Ми дивимось на нього, тільки коли впевнені в безпеці; не хочемо, щоб він дістався комусь із іванів.
О п’ятій я вже не могла більше спати. Встала, акуратно застелила ліжко, ящики і стільці знову підсунула під задні двері, що не зачиняються через зламаний замок; забрала порожню пляшку, яку залишили чоловіки, і перевірила наше бургундське за кухонним сервантом, у старому відрі. На щастя, вони його не знайшли.
Крізь вікно проникає сіро-червоне сяйво. Надворі все ще війна. Грім і удари, але доволі далеко. Тепер фронт суне на центр міста. Я вбираюся, скупо вмиваюся і обережно вслухаюся в ранкову тишу сходової клітки. Нічого, крім мовчання й порожнечі. Якби ж то я хоч знала, куди сховалася вдова! Я не наважуюся кудись стукати, бо не хочу нікого лякати.
Коли я знову прислухаюся до звуків на сходах, чую наближення голосів. Я біжу нагору. І от назустріч виходять жінки, ціла група, на чолі з удовою, яка відчайдушно ридає. Вона падає мені в обійми і голосить: «Тільки не злися!» (від учора ми на «ти»). Кілька жінок довкола теж починають голосити. Спершу на весь цей лемент я віджартовуюся: «Та що такого? Головне, що я жива. Все вже позаду!»
Поки ми підіймаємося на поверх вище, до книгарів, вдова шепоче мені, що спершу вона марно стукала в усі двері й просила притулку для себе. Їй ніде не відчинили. О, так, у поштового радника їй прошипіли крізь дверний ланцюжок: «Дівчина? Нє, не треба нам приманювати хлопів!» Потім у глухій темряві вдову на сходах хтось упіймав, кинув на підлогу… Ще дитина, шепоче вона; без бороди, зелений і недосвідчений (і посміхається своїм заплаканим обличчям). Я не знаю напевно, скільки їй, мабуть, вона і не скаже. Десь між сорока і п’ятдесятьма: вже фарбує волосся. Але їм будь-яка жінка підійде, коли треба впорати когось у темряві.
В квартирі книгарів зібралося п’ятнадцять людей із нашого будинку. Притягнули свою постіль і повмощувалися на канапах, підлозі — всюди, де ще лишилося місце. Бо в цій квартирі в парадних і чорних дверях стоять сувальдні замки[15], а в підлогу врізані спеціальні кріплення. А крім того, парадні двері зсередини оббито металом.
Ми сидимо за чужим кухонним столом, усі з запалими очима, блідо-зелені, виснажені безсонною ніччю. Всі шепочуть, тяжко дихають. Ми жадібно п’ємо гарячу ячмінну каву (приготовану, як зізнався книгар, на полум’ї з нацистської літератури, яким розпалили плиту).
Ми все зиркаємо на закритий і забарикадований чорний хід, сподіваючись, що двері витримають. Голодна, я напихаюся чужим хлібом. І от на чорних сходах чути кроки, чужі звуки, які нашим вухам видаються такими грубими і звірячими. Заніміння і мовчання довкола столу. Ми перестаємо жувати, в усіх перехоплює подих. Судомно притискаємо руки до грудей. Очі дико палають. А ззовні знову настає тиша, кроки віддаляються. Хтось шепоче: «Якщо так і далі буде…»
Ніхто не відповідає. Дівчина-втікачка з Кеніґзберґа, яка теж сюди спустилася, з криком падає на стіл: «Я більше не можу! Я покінчу з цим усім!» Мабуть, уночі їй довелося пережити це не один раз. Вона була під дахом, куди тікала від цілого натовпу переслідувачів. Сплутане волосся спадає їй на обличчя, вона не хоче ані їсти, ані пити.
Ми сидимо, чекаємо, дослухаємося. Тепер над нами оргáном реве артилерійський вогонь. Снаряди розтинають нашу вулицю. Близько сьомої ми з удовою прокрадаємося в свою квартиру, обережно перевіряємо, чи безпечно біля перил. Прислухаючись, завмираємо перед власними дверима, які я перед тим прикрила, — аж раптом вони відчиняються зсередини.
Уніформа. Переляк. Вдова хапає мене за руку. Я видихаю: це всього лиш Пєтька.
Вдова уважно прислухається до нашої розмови. Але через хвилину в мене вже теж немає слів. Адже Пєтька дивиться на мене осяйним поглядом, його маленькі сині очі блищать, він трясе мене за руки, запевняючи, що без мене час для нього тягнувся нескінченно, тож відразу після караулу він повернувся і обшукав усю квартиру, щоб мене знайти, і що він радий, о, який же він радий, що знову мене бачить. І він стискає і зчавлює мої пальці своїми ручиськами лісоруба так, що мені доводиться їх вивільнювати. Я, наче ідіотка, спостерігаю ці промовисті прояви, слухаю белькотіння цього «ромео», аж доки Пєтька нарешті (нарешті!) зникає, обіцяючи скоро повернутися, зовсім скоро, так скоро, як тільки зможе.
Я стою, роззявивши рота. Вдова не зрозуміла ані слова, але з Пєтьчиного обличчя збагнула, що з ним відбувається. Вона хитає головою: «Ну, знаєш…» Ми обидві геть розгублені.
А тепер я сиджу за кухонним столом, щойно наповнила авторучку чорнилом і пишу, пишу, пишу, щоб прогнати все це сум’яття з голови і серця. Що з цього всього буде? Що ще на нас чекає? Я почуваюся такою липкою, що не хочу нічого більше брати до рук, не хочу торкатися власної шкіри. Якби ж була ванна або хоча б справжнє мило і достатня кількість
