Нарцис - Дмитро Чобіт
- Заяву підписує Плющ Іван Степанович. Останнього на засіданні координаційної ради більшості не було. Сказано - зроблено. Виконуючи задумане В.Медведчуком, новообраний пропрезидентською більшістю в концертному залі колишнього музею Леніна спікер українського парламенту І.Плющ того ж дня (10 квітня 2000 року) підписує позовну заяву в Радянський народний суд м. Києва до народного депутата України Д.В.Чобота і газети "Сільські вісті" про захист честі, гідності та ділової репутації Верховної Ради України". Іван Степанович пише, що відомості, поширені у статті "Оксамитове шахрайство найвищого ґатунку", автором якої є Д.Чобіт, "не відповідають дійсності та паплюжать честь і гідність та ділову репутацію єдиного органу законодавчої влади в Україні - Верховної Ради України". До таких, на думку позивача, належать такі висловлювання:
"Для підтримки курсу новообраного Президента України в парламенті штучно створено депутатську більшість, до якої, як проголосили її керівники, "записалися" 258 осіб".
"…більшість мала право обрати бажаних їй керівників. Але потрібно було робити це легітимне - у суворій відповідності з Конституцією, законами і Регламентом Верховної Ради".
"Але організатори більшості її зігнорували, влаштували в залі на ранковому засіданні 20 січня справжній бедлам".
"Через мегафони Олександр Ємець, Леонід Кравчук і Геннадій Удовенко оголосили, що О.Ткаченко вже не Голова Верховної Ради України, бо вони нібито зібрали 230 підписів за його відкликання. Однак не тільки 20, а й 21 січня такої кількості підписів не було зібрано. Бо якби було, то поширили б відповідний документ".
"Більшість, усупереч чинному законодавству, 20 січня оголосила про прийняття шляхом поіменного голосування підписами постанов "Про внесення змін та доповнень до Регламенту Верховної Ради України", "Про відкликання Голови Верховної Ради України", "Про відкликання Першого заступника Голови Верховної Ради України".
"Про "прийняття" цих рішень керівники більшості ввечері того ж дня протрубили на всю Україну. Хоча це не відповідало дійсності. Не тільки тому, що голосування підписами є протизаконним, а й тому, що під жодним з оголошених документів потрібних хоча б 226 підписів не було. Більше того, навіть наявні підписи стали предметом усіляких маніпуляцій та шахрайства. Прикладом може служити документ, покладений у фундамент діяльності пропрезидентської більшості".
"Як відбувалося шахрайство, важко сказати, можна лише здогадуватися".
"Фабрикація документів - справа звичайна в кримінальних колах. Але фальсифікація постанови Верховної Ради України, та ще й у самому парламенті і за участю народних обранців, - це щось дике. Словом, дожилися. Хіба так можна будувати державу та ще й називати її правовою? Суто українська форма парламентського голосування шляхом збору поіменних підписів депутатів - це шлях до маніпуляції волевиявленням парламентарів, інструмент у руках шахраїв для досягнення своїх корисливих цілей. Таким шляхом чесні і відповідальні політики йти не можуть".
"Отже, засідання пропрезидентської більшості в Українському домі 21 січня 2000 року розпочалося із фальсифікації - оголошення головуючим Медведчуком постанови, яка насправді не приймалася. Після чого той же Медведчук фактично самочинно взяв керівництво Верховною Радою у свої руки".
"Далі цинічна фальсифікація продовжилась. - Виготовили підроблену гербову печатку і скріплені нею рішення почали здавати у протокольний сектор та розсилати їх копії за належністю".
"Під час засідання пропрезидентської більшості в Українському. домі 21 січня 2000 року була проголошена прийнятою сфальсифікована постанова Верховної Ради "Про відсторонення від ведення пленарних засідань 20 та 21 січня 2000 року Голови Верховної Ради України О.М.Ткаченка та першого заступника Голови Верховної Ради України А.І.Мартинюка".
"Відтак брутально сфальсифікований документ (і то у ксерокопії, а не в оригіналі) здали у протокольний сектор Верховної Ради для реєстрації, як буцімто прийнятий акт".
"Оголошення сфальсифікованої постанови законодавчим актом та продовження на її основі засідання в "Українському домі" 21 січня 2000 року - це не просто порушення юридичної процедури, це явний службовий підлог. І де? У Верховній Раді України!"
"Відверті фальсифікації документів у стінах парламенту, підробка гербової печатки, інші службові переступи права і моралі, які здійснює хоча й обмежене коло людей, дискредитують усю Верховну Раду України, зрештою, ганьблять Українську державу в очах цивілізованого світу".
"Оскільки Медведчук особисто доповідав депутатам зміст сфальсифікованої постанови Верховної Ради, об'рунтував нею свої дії, підписував документи, які скріплювались підробленою печаткою, то вже із цього випливає підозра про його причетність до протиправних дій, в яких вбачаються ознаки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом. Якщо знайшлися люди, які пішли на нечуване - фальсифікацію законодавчого акта, то як довіряти їм роботу з іншими нормативними документами?"
"Історія із фальсифікаціями у Верховній Раді надто серйозна…"
"Тому зовсім неприпустимо, щоб ситуацію із шахрайством у Верховній Раді було замовчано".
"Щодо історичності - сперечатися не буду, бо сталася дійсно історична подія - перше широко-масштабне, нахабне та цинічне шахрайство у стінах Верховної Ради".
"Невже "оксамитове шахрайство" потрібно увічнювати в календарі знаменних дат та ще й називати один із днів на його честь?"
"Я наполягаю на тому, щоб для встановлення імен усіх парламентських авантюристів, шахраїв, фальсифікаторів і пройдисвітів було створено тимчасову слідчу комісію ВерховноїРади України".
Автор позовної заяви І.Плющ чомусь дуже турбується про Віктора Володимировича і твердить, що вираз, вжитий Д.Чоботом "…Медведчук фактично самочинно взяв керівництво Верховною Радою України у свої руки", "не відповідає дійсності і компрометує Верховну Раду України".
Відбувається дивовижна підміна понять - звинувачення В.Медведчука у вчиненні протиправних дій намагаються виправдати тим, що визнання їх такими "компрометує Верховну Раду України".
При цьому І.Плющ посилається на міфічну постанову "Про відсторонення від ведення пленарних засідань 20-21 січня 2000 року голови Верховної Ради України О.М.Ткаченка та першого заступника голови Верховної Ради України А.І.Мартинюка", яку фактично Верховна Рада України ніколи не приймала і якої станом на 1 жовтня 2001 року все ще немає в Єдиному державному реєстрі законодавчих актів України, незважаючи на неодноразові спроби її узаконити шляхом цинічного шахрайства та службових підлогів, до речі, не без участі когось із теперішнього керівництва Верховної
