Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Втім, Оллендорф так і не передала йому рекомендацій судді:
«Я категорично не погодилася з варіантом обстеження у психіатра. По-перше, тому що це б надмірно розлютило Райха та усіх його поплічників, і, по-друге, тому що хай якими б ілюзорними не були погляди Райха щодо змови проти нього чи то таємничості його діянь, мені здавалося, що в рамках проведення судового засідання він досі вів себе цілком раціонально, бо ж суд взяв до уваги його основоположні твердження, як, наприклад, те, що політики не повинні втручатися в царину наукових досліджень і що вивести на чисту воду упереджені та злоякісні наміри розслідувань, які проводило УПМ, було його обов’язком, адже ті, на його думку, йшли всупереч інтересам народу».
Присяжним, до складу яких вперше в історії саме того суду увійшли темношкірі, знадобилося лише 10–15 хвилин на те, аби, порадившись, винести вирок: «винний». У своїх записах про справу, які він вів під час слухань, Шараф порівнює сцену виголошення вироку із Страстями Господніми, а Райха з Христом: «На його обличчі злегка виднівся бездонно глибокий біль». Райх стоїчно спакував свої папери в дипломат. Уже на сходах будівлі суду він заявив, що цей день назавжди стане днем «зловмисного наклепу зі сторони держави». Почувши вирок, його учні, які вважали його непереможним, почувалися «пригніченими й безпомічними». Декорті навіть розплакалися:
«Ситуація із “послідовниками” була й справді геть кепська… Але продовжувати вештатись серед людей, які поїдали себе від почуття провини, також не було рішенням… Містицизм нікуди не зник — Райх знайде спосіб видряпатися, він “знає” речі, що невідомі нам, яких ми й геть не розуміємо. Така думка була частково раціональною, але й водночас дуже хворою. В якийсь момент, під час заключної промови судді, хтось із присутніх у залі промовив: “Все наче добре, Райх усміхається”. І він і справді вірив, що остаточне рішення буде іншим, аніж насправді… Я вважаю, що в цій ситуації Райх і сам встромив собі ножа в спину, бо ж ніяк не переставав гнути свою лінію».
Шараф чув, як на сходах до суду Райх вів із Манґравітом «гостру розмову»: «Ти лише глянь на нього!» — Райх сказав Сільверту, вказуючи, що Манґравіт виглядав емоційно недужим, або «СОЕ-льним». (Райх пізніше коментував, що Шараф також виглядав «темнувато», тож і його запитав, чи він, бува, не шпигун.) Коли Манґравіт благав Райха дозволити йому мовити слово, Райх відповів: «Так, але правду, будь ласка!» — маючи на увазі, що Манґравіт збрехав, коли свідчив у суді.
Я сказав Манґравіту, що в ході мого дослідження мені вдалося встановити, що перед тим, як їх засудили, Райх та Сільверт подавали на нього скаргу до суду за завідомо неправдиві свідчення. «ЩО?! — Манґравіт відповів, не вірячи почутому. — Я ніколи не знав про це. Неймовірно!» Виходить, що Сільверт, начебто повівшись на параноїдальну фантазію, що Манґравіт, якого у все це Сільверт і втягнув, був маріонеткою УПМ, намагався виставити себе перед Райхом невинною овечкою. «Доктор Сільверт визнав, що [Манґравіт] так само міг бути несвідомо залученим [до перевезення акумуляторів із Ренджелей до Нью-Йорка] диверсивним учасником злочинної змови проти мене, — писав згодом Райх у своєму поясненні суті справи при поданні апеляції до суду вищої інстанції, — так, щоб були “докази” міжштатної торгівлі уже після видання заборони, які б можна було навести в суді».
«Він знав мене як пацієнта та друга, — Манґравіт коментує зраду Сільверта, — і він знав, ким я був і чим займався, і він працював зі мною пліч-о-пліч. Я збирав акумулятори, я зберігав усі книги, ми бачилися практично щодня, і він знав мене як лікаря, а тепер вирішив, що я був якимось зловредним шпигуном із табору лівих?» Манґравіт сказав мені, що Сільверт почав збирати серед друзів компромат на нього, а ще ж він був вигнанцем з оргономії (науки, якій присвятив стільки часу), що і залишило його біля розбитого корита. «Я припускаю, що в тій скарзі про мене писало, що я “чумний”. Будь-хто, хто щось робив не так, одразу ж ставав чумним — ось це і була та емоційна чума, що вражала Райха».
Через два тижні Райха засудили до двох років позбавлення волі, Сільверта — до одного року та одного дня, а Фундацію Вільгельма Райха оштрафували на 10 000 $. Усі залишки акумуляторів та Райхові книги в дешевих м’яких обкладинках, що стосувались теми оргонної енергії, підлягали знищенню під наглядом УПМ. «Ми програли, але лише технічно, незбагненному процесуальному млину, — писав Райх у промові, яку суддя зачитував перед судом після виголошення вироку. — Я та мої співпрацівники, однак, виграли нашу справу в плані істини та історії. Можете знищити нас фізично хоч завтра; ми житимемо в пам’яті людей так довго, скільки ця планета плаватиме у нескінченному океані оргонної енергії, як “Батьки” космічної, технологічної ери».
Почувши про декілька літ детективної праці, що забезпечили Райхові вирок, Мілдред Брейді написала працівникові УПМ Джонові
