Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Райх вдавався до погроз, змушуючи Каррер підписувати зізнання (так, як робив це і з Оллендорф та іншими учнями), підозрюючи, що вона була учасницею «змови», яку замислили, щоб знищити його. Він перенишпорив усі її речі, сумочку та робочий стіл і конфіскував усе написане. Каррер створила інвентаризаційний лист своїх конфіскованих речей: «Записи про перебіг судового процесу та діяння Вільгельма Райха, які я час від часу вела та збирала, фото, які він мені давав, та папери, які залишав на збереження, газетні вирізки зі статтями про судовий процес, зелений щоденник і аркуш з рівняннями». Райх, як і Каррер, також, мов одержимий, вів різноманітні записи. «Багато разів під час нападів люті він брався писати щось у своєму блокноті, який закривав від усіх у ванній, — пише Каррер. — Я й справді не знаю, що він там записував. Але я певна того, що найважливішим для цього чоловіка було те, ким його запам’ятає історія. Я не раз ставала свідком того, як він захищав свою персону ціною екстермінації інших, тож певна, що і я не виняток. Якщо хтось було називав його психом, він не спинявся у своїй писанині, поки не знищував тієї людини».

Його блокнот, взагалі-то, як вона пізніше дізналася, був списаний якимись параноїдальними посланнями: «Це ті ж рівняння, що я передав до ЦРУ, — писав Райх на одному з листків. — Ці гопники [Урядові бики] так і не дістали справжнього матеріалу… Він увесь у моїй голові. Я підклав їм багато фальшивих рівнянь». Однак, Райхова параноя була заразною, і в атмосфері взаємної підозри плани Каррер про написання для нього похвальної агіографії зів’яли, і сотворені нею рядки одразу ж набули образливих відтінків.

Наприкінці 1970-х Аврора Каррер переглянула та доповнила ті записи, які вела задля створення книги, яку ще двадцять років тому закинула в довгу шухляду. Створюючи каталог різких звинувачень, усю амбівалентність свого ставлення до Райха вона вилила на папері у формі цілої збірки списаних сторінок та документів, що рясніли червоним кольором ручки, якою вона підкреслювала окремі абзаци. Після смерті Райха Каррер намагалася зберегти його спадщину і зайняла позицію, як її описувала Кортні Бейкер, «примадонни оргономїї», але її червоняві записи розшматовували Райха та його методи від імені когось, хто поза межами культу Райха. У пізніх доповненнях до своїх текстів вона описує райхівців, як «піддатливих послідовників». Каррер запитує риторично: «Оргономія — рушій революції, політична зброя, [чи] релігійне переконання?».

Додаючи свої сповнені злості примітки, у Каррер автоматично виплекався орієнтований план книги, радикально іншої від тієї, яку вона збиралася написати 1955 року. У цій версії Райх уже не «геній», а марнославний, зарозумілий егоїст, підробка, кривдник, насильник, який тягнув у свою яму всіх, хто його оточував; той, хто заманив усіх у своє терапевтичне павутиння, психічно нестабільний задирака, який змушував усіх почуватися так, наче це вони — не він, а вони — божевільні. На Олімп, з висоти якого вона розглядає Райха, Каррер зійшла не лише в ролі останньої супутниці життя, але і як його аналітик. «Я завершила аналізувати його! — пише Каррер. — Якщо б я тоді пішла від нього, він би застрелився. Озираючись на ті часи, то, мабуть, саме цього усі й бажали: Єва, Ільзе, Бейкер, оргономісти, та й усі інші».

Вільгельм Райх, за словами Каррер, був «таким же безжалісним та самокорисливим, як і окультний лідер Джим Джонс. Вбачав себе абсолютним сюзереном, доконаним у всіх значеннях цього слова». (Джим Джонс був харизматичним засновником Храму народів, який намагався встановити в джунглях Гаяни утопічну громаду, яку, на честь самого себе, назвав Джонстаун. Але закінчив тим, що взявся за смичок диригента їхнього масового суїциду 1977 року.) У своїх записах Каррер намагається розтлумачити читачам, як він втягував людей у свій світ, як він промивав їм мізки, як руйнував їх. Поступово пригадуючи його та його діяння, Каррер виганяла із себе злого духа пам’яті про Райха, кожна з її тез-записів читається, мов поступове переродження самої авторки:

«Вільгельм Райх мав себе за кращого, аніж світ думав про нього. Він був найвразливішим та найнепевнішим чоловіком серед тих, що стрічалися на моєму шляху — на його думку, світ просто зливав його.

У всіх його бідах йому завжди був винен світ. За його версією — усі завжди були проти нього; він ніколи і слова не зронив, що частково провина лежить і на ньому: винні всі, але не він. Нема чого дивуватися тому, що на переправі усі змінили коней.

Еґо Вільгельма Райха було найбільшим з тих, що мені доводилося бачити: воно було його захистом від глибоко вкоренілого відчуття невідповідності нормам суспільства, непевності й боязні браку “чоловіцтва” в ньому. Якщо ВР не міг впоратися із чотирма жінками та трьома дітьми, [мені] цікаво, як він збирався врятувати світ? Рятувати людей та дітей треба починати зі свого дому.

Усі, хто спілкувався