Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Взагалі-то на початку 1950-х під заборону до використання в школах та бібліотеках потрапило й багато інших «підривних» видань; загалом ще 30 000 книжок (таких авторів, як Жан-Поль Сартр та Ленгґстон Хьюз), які прихвосні МакКарті інтерпретували як прокомуністичні, було вилучено з інформаційних центрів в іноземних посольствах та консульствах США. За іронією долі, декотрі з цих книг у Німеччині спалили. Але, як вказав один сенатор, термін «книгоспалювання» «символізував будь-яку спромогу позбавити бібліотеки книжок» і закриття книг на карантин у підвалах та складах було нічим не кращим за піддання їх кремації. У червні 1953 року Ейзенхауер, який просто ненавидів МакКарті (він вважав його «прищем на красивому тілі прогресу»), виступив з промовою, у якій засудив такі дії. «Не шикуйтесь до лав книгопаліїв, — казав він випускникам Дартмутського коледжу, — хибно вважати, що, приховуючи докази їхнього існування, можна приховати і самі думки. Не бійтесь заглядати до бібліотек, і яке б це не було друковане видання, якщо воно не ображає вашого бачення людської гідності, то читайте його скільки і як заманеться. Ось вам і єдина цензура, яку варто імплементувати».

Наприкінці серпня того року УПМ взялося і за літературу, яка зберігалася у видавництві Оргонного інституту у Гринвіч-віллиджі. Процедура відбувалася за присутності Сільверта, матері Пакі Райт, Міріам Шеппард та декількох інших найнятих підсобників. До крематорію департаменту санітарного-технічного нагляду Нью-Йорка, що на Ґанзевурт-стрит, вивезли шість тонн літератури, вартістю 15 000 $. До переліку вилученого майна увійшли 20 000 журнальних номерів, а також книги в твердій обкладинці, які, за умовами судової постанови, повинні були залишити (але не продавати їх, допоки з них не будуть видерті всі згадки про оргонну енергію). Не забули й про примірники «Масової психології фашизму» та «Сексуальної революції», у яких оргонна енергія згадувалася лише мимохідь. Агенти УПМ споглядали, як «вантажівка скинула матеріал на звалищі, а оператор кран-балки підняв його і жбурнув у вогнище».

Американська Спілка захисту громадянських свобод опротестувала спалення книг двома способами: написавши листа до УПМ та в прес-релізі, який на захотіла друкувати жодна із провідних газет країни. Райх відштовхнув простягнуту АСЗГС руку допомоги, попри те, що вони були єдиною організацією, яка його підтримувала — АСЗГС сформували, щоб захищати лівих під час червоного переполоху 1920-го, і хоча 1940-го комуністам заборонили займати керівні державні посади, Райх стверджував, що в цієї спілки комуністичне нутро.

У Вашингтонській національній бібліотеці медицини, яка є структурним підрозділом Національного інституту здоров’я (установі, в якій колись працювала Аврора Каррер), є певна картотека матеріалів, що пов’язані з Райхом. Бібліотеці їх «пожертвувала» саме Аврора. Вочевидь, Каррер планувала написати біографію Райха ще за його життя і хотіла її назвати «Геній: Особисте життя та кохання Вільгельма Райха», а один із розділів було попередньо названо «Життя з генієм». Мов одержима, вона зберігала все, що пов’язане з ним та його життям: листи, чеки, записки, які формують уривчастий портрет його останніх днів. Коли Райх помер, вона взялася робити копії всього, що було в його архіві, усього, що, на її думку, допоможе їй дописати її закинуту колись працю. Але уся інформація, якої вона потребувала, згідно з Райховим заповітом, закривалася від публічних очей на 50 років з дня його смерті. (Цей архів, тепер уже перенесений до Гарварду, і надалі ретельно охороняє друге покоління прихильників Райха, які ніколи особисто його не зустрічали. Навіть сьогодні не вся інформація, що там зберігається, передана у вільний доступ.)

Найбільш деталізовані уривки книги Каррер стосуються жінок, які випередили її в гонці за порядкову першість у житті Райха: Ельза Лінденберґ, Енні Пінк, Ільзе Оллендорф та Грета Гофф-Шараф. Можливо, вона ревнувала; можливо, хотіла не стати на ті ж граблі, що і вони; можливо, важке минуле Райха висіло над їхніми взаєминами темною хмарою; можливо, теорія та практика конфліктували між собою в особистому житті Райха. У своїх записах Каррер твердить, що Райх, очевидно, все ще кохав Ільзе Оллендорф: вона розповідає, що після того, як Пітер та Ільзе одного разу приїхали до нього в гості, він розплакався (Пітер пригадує, як Райх показував у ті часи йому пістолета і, плачучи, грозився, що радше застрелиться, аніж піде до в’язниці). «Я думаю, що він кохав мене так само сильно, як і будь-яку жінку, яка коли-небудь стрічалася на його шляху, а може, й більше, — запевняла себе Каррер. — Інколи він такий милий, добрий та люблячий». Райх, як писала вона, вважав, що їхнє життя разом було «найпалкішою та найвеличнішою історією кохання всіх часів».

На жаль, у міру того, як ситуація впадала у щораз нижчі глибини відчаю, цикл зміни між Райховими персонажами доктора Джекіла та містера Гайда[120] набирав усе швидших обертів. Після його арешту та засудження, Райх, очікуючи на рішення апеляційного суду, залишився в Мені, де глушив свою депресію безпробудним алкоголізмом. «Я ще ніколи не бачила такої злоби та ненависті, які, буває, опановують цим чоловіком, — Каррер писала у своєму щоденнику, — особливо під впливом зеленого змія». Каррер провела більшу частину того літа з ним, і декотрі записи з її щоденника та листів засвідчують той факт, що вона часто ставала об’єктом Райхової люті:

14 серпня 1956

«Віллі — лютий та загрозливий. Каже, що відчуває потребу когось вбити —