Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Взагалі-то Каррер лікувалася у доктора Бейкера, який «постановив, що продовження сеансів її терапії унеможливилось» її потужним трансфером до його персони (ну і, мабуть, тому, що йому вона також подобалася), тож він одразу ж перервав її аналіз. У конспектах циклу лекцій під назвою «Кінцева фаза терапії», який Райх читав 1949 року, він настановляв своїх лікарів, що не можна приймати пацієнта чи пацієнтку, які їм подобалися. Аудиторія оргономістів почула і таку пораду: «Не торкайтеся пацієнта, доки він чи вона залишаються у ролі пацієнта. А якщо усе навпаки і вас тягне до пацієнта, то не беріться за них… Попри власні бажання, спробуйте скерувати її чи його до когось іншого». Лише якщо пацієнт успішно набув оргастичної потенції і в нього «розвинулася здорова генітальна прихильність» до терапевта, от тоді можете завершувати лікування і закручувати інтрижку — ви маєте вміти відрізняти це «здорове бажання», попереджав Райх, від нарцистичного бажання пацієнта «скинути вас з вашого п’єдесталу… і розтерти вас на порох». (Безсумнівно, на увазі він мав Енні Райх.) Одним за одним аналітики відцуралися від Каррер, мов від ворога народу. Бейкер скерував її до доктора Рафаела, який, скоріш за все, стикнувся з ідентичними проблемами, бо він, зі свого боку, скерував її до доктора Чарльза Оллера.
Годинник, що відраховував дні до судового засідання, нависав на делегатами конференції. «На цій конференції люди усміхалися і жартували менше, аніж на попередніх, — писав Майрон Шараф, який, попри глибоку рану, якої Райх завдав йому нещодавнім романом із його дружиною, був присутній, — час від часу на всіх находила суцільна туга». Райх хотів висмоктати із кожного присутнього на конференції СОЕ — і ще й на очах у всіх інших — так, щоб нібито символічно очистити їх. Він стверджував, що за допомогою приладу для виловлювання СОЕ й сам зцілився від ларингіту, від якого страждав упродовж декількох місяців, і що навіть допоміг докторові Віллі (одному з його лікарів) домогтися оргазмічного рефлексу. Під час одного з цих відкритих сеансів Вілл Моїс розплакався, коли численні маленькі гарматки приладу націлили на його тіло — так, наче вони висмоктували з нього якийсь внутрішній смуток.
Коли Бейкер відмовився піддатися такому ж лікувальному сеансу, не бажаючи скомпрометувати себе перед Каррер, своєю колишньою пацієнткою, Райх не на жарт розлютився: «Вона знає про оргонну енергію більше, аніж тобі коли-небудь судилося», — пролунала різка відповідь Бейкеру. Було видно, що він закохувався в Каррер. «На цьому він не замовк і ще сказав мені, — пригадує Бейкер, — що лікуючись у мене, вона закохалася, хотіла мене і була готовою на все, але я не відповів їй взаємністю. Він вважав, що її здоров’я — взірець» (бо це дозволяло йому почати роман з нею). Бейкер не погодився з діагнозом, який поставив Райх, хоча й не наважився суперечити йому.
Бейкерові провели приватну сесію з висмоктування з нього СОЕ, яка тривала 20 хвилин. «Минуло декілька хвилин, перш ніж я щось відчув, — писав він, — а тоді мої вуста почали нестримно й непереборно розтягуватися, немов витягуючи з моїх глибин реви та схлипування». Після третього такого сеансу Бейкер писав: «Почувався я краще, аніж будь-коли в житті. Усі мені були любими і добрими людьми. А особливо дивувало мене те, що до цього списку ввійшов навіть Сільверт, який, на мою думку, тягнув Райха до краху».
У листопаді 1955 року Райх, узявши псевдонім доктор Вальтер Ронер (певне, натяк на дівоче прізвище його матері, Ронінґер), переїхав до Вашингтона, щоб у період затишшя перед судом бути якнайближче до Каррер, яка жила у Бетесді[117]. Вони мешкали разом у багатоквартирному житловому будинку під назвою «Массачусетс-авеню Елбан Тауерз»: там йому було комфортно і така прописка — ближче до колиски державного правління — сповнювала його особу духом поважності. Він і надалі помилково вважав, що уряд зацікавлений у його діяннях, і продовжував писати листи до президента Ейзенхауера та інших держагентств, які, за його припущеннями, заступляться за нього в його судових баталіях.
* * *
Суд перенесли на 30 квітня 1956-го. Райх думав собі, що всі ці судові повістки не мали жодної юридичної сили, бо ж Федеральний прокурор США власною персоною не вписав до них свого імені від руки, а воно там, бачте, було лише вдрукованим. Райх скаржився: «Лише оформлені та підписані відповідно до чинного законодавства документи будуть прийняті Захисником обвинувачуваного відкривача енергії життя». Оллендорф, яка також отримала повістку (переконавшись, що вона раз і назавжди зійшла з Райхової орбіти, в УПМ пересвідчилися, що ім’я більш не фігурувало у їхньому позові), звернулася з цього приводу за консультацією до адвоката і, вивідавши, що документ — таки дійсний, з’явилася на засіданні. Райх, Сільверт та Манґравіт — ні. Наступного ранку усіх трьох заарештували за неявку та зневагу до суду.
Манґравіта впродовж двох днів утримували у федеральній в’язниці, де він чекав на федерального судового пристава, який мав ескортувати його в наручниках до Мену. Коли вони зупинилися по дорозі на ланч, то їсти він мав також у кайданках — так наче був особливо небезпечним злочинцем. У Портленді, штат Мен, його посадили до тієї ж камери, що і Райха, з яким той було говорив по телефону, але доти ніколи особисто не зустрічався. «Тоді мене охопило легке благоговіння, — Манґравіт описує їх першу дивну зустріч. — Звісно, що я був шокованим: я почувався геть ізольованим, то були декілька дуже
