Спомини - Йосип Сліпий

державному мужеві його вузькі, короткозорі політично-реліґійні погляди. Що його зрадила жінка-католичка (до речі кажучи, полька) — це не оправдує його як державного будівничого в його ненависті до нас, греко-католиків — українців, подібно як і тепер комуністів! Впрочім, і Шевченко сам витикав Хмельницькому його політичні похибки, хоч в своїх поглядах на Унію і Католицьку Церкву недалеко відбіг від Хмельницького: “Ой Богдане, Богдане, нерозумний сину…!”[785] Впрочім, які там течії нуртували в козацтві, годі нині ще сказати історикові останнє слово, бо акти лежать в Москві неопубліковані. Мабуть, є якась пересада. Бо між козаками було багато і греко-католиків — українців, і католиків — поляків, чехів, мадярів, німців і інших, котрі не мордували би були і не переслідували греко-католиків і Латинської Церкви, тому що то католицька віра! Негодування між українцями і московським царем продовжувались. Навіть після Переяславської угоди Хмельницький плакав, приймав потайки закордонних послів, козаки воювали з царем. Виговський, прихильник Унії, побив царя під Конотопом, цар посилав провід козаків на заслання (Палія до Єнисейська), дальше Мазепа і тому подібне. А з минулого прохаю пригадати собі ще жахливе знищення Києва в 1169 p., 1204 р. і інше, які доконували північні володимиро-московські великі князі. І так воно пішло, як то чомусь кажуть, як з Петрового дня[786]. Громадянине міністер, це не є тільки мій особистий погляд, але так говорять не тільки українські і російські історики, але тепер так само радянські. А я додам ще й те, що за царських часів всі революціонери, предтечі комуністів, шукали і находили в нас, греко-католиків, прибіжище. Багато з українців, як професор Антонович і товариші, у великій групі були в душі греко-католиками або католиками латинського обряду. Ви, українці з Великої України, були більше заанґажовані з царями, ніж ми, західняки, і більше це вас дотичить, ніж нас. Правда, це болючі справи, і я їх не порушував би, якщо би Ви, громадянине міністер, не були взяли під увагу XVI і XVII ст. на Україні. Примушений конечністю, я накреслив Вам в найзагальніших рисах тодішні церковно-політичні і політичні відносини. Про Переяславську угоду було писано багато в часі ювілею 1954 р.

Ввиду того, питаю тепер: чому ж Ви не монтували того церковно-політичного блоку східняцького напряму, за що чините мені як преставникові Греко-Католицької Церкви великий, а навіть непростимий докір в своєму діялектичному пориві? Хіба, ми не Ґонта, щоби поборювати свій католицизм, а навіть католицьку віру в поляків! Ще раз повторюю, що, абстрагуючи від нашого католицького становища і католицької віри, які заборонюють нам братися за таке грішне діло, не ми, але навіть якщо би і Ви самі хотіли були монтувати (творити) такий історичний блок проти Католицької Церкви, то він вийшов би на тлі не тільки XVI і XVII ст., але загалом в нашому усьому довоєнному минулому, дуже дряхлий — здається, гірший, ніж теперішнє НАТО!

Отже, не можна своїх теперішніх церковно-політичних концепцій пакувати в XVI і XVII ст. Очевидно, я виразно застерігаюсь щодо теперішніх умовин Радянської України і Радянського Союзу та їх зв’язку. Це оставляю виразно поза границями нинішньої дискусії.

9. Що поляки — наші політичні вороги, це для нашої Католицької Церкви не має суттєвого значіння. В Католицькій Церкві всі народності і їх інтереси стираються, а навіть часом зударяються. Але вони всі справді співіснують в Католицькій Церкві співіснуванням, за яким Ви тепер побиваєтесь на політичному форумі. Поляки мали свої інспірації та претенсії щодо Унії — то правда, але на них завелися і розчарувались, бо Унія не спольщила. Боже Провидіння в судьбі історії призначило нам жити з поляками в одній державі кілька століть. Але це нам не перешкоджувало, а навпаки — навіть часом помагало бути католиками. Католицька віра нас зближувала до поляків, а їх гамувала в їхній ворожнечі до нас. І так вона нас годила в найважчих життєвих справах та непорозуміннях і притуплювала національний шовінізм, бодай до деякої міри, скріплюючи більше зрівноважені елементи. З другого боку, католицька віра піддержувала нашу національну свідомість і не дала нам ніколи зденаціоналізуватись і винародовитись. Слушно називали Західню Україну в Києві за царських часів П’ємонтом України. І дуже справедливо, реасумуючи історію цього, говорив д-р Кость Левицький, котрого в Москві називали лідером, вітаючи український Радянський Уряд у Львові 1939 p., що не мали би ви кого нині освободжувати і подавати кому братню руку, якщо би не Греко-Католицька Церква. Вона ніколи не була ворогом українського народу, котрим тепер хочуть її робити.

Не треба при тому забувати і два дуже важні факти. Вам добре відомо, громадянине міністер, що слідство проти мене було ведене 1946 р. також і в тому напрямі і під тим кутом (аспектом), щоби висвітлити, який вплив мала наша Церква на нарід за польської і австрійської держави. І то не лише мене, але і інших допитувано в тій справі і в такий спосіб. Ви можете легко провірити щодо мене питання (вопросы) слідчого Майорова і мої відповіді, а вони були ставлені ним певно не від себе, але з вищого поручения. Впрочім, сам він мало визнавався в наших церковних справах, і так мені було навіть сказано при деяких запитах, а пізніше і в Москві.

Крім того, вже передше, 1944 p., в листопаді або грудні, вже не пам’ятаю точно, в часі побуту моєї делеґації в Москві в справі признання Греко-Католицької Церкви, зайшов такий знаменний факт. Делеґацію очолював архимандрит д-р Климентій Шептицький, а в її склад входив, між іншими, і Костельник. Після проголошеного признання Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі предсідником Комітету Полянським Ґенеральний штаб в Москві запросив делеґацію до себе. В часі розмови, а пізніше і гостини головуючий ґенерал заінавґурував дебату таким вступом: “Ми знаємо, що ваша Церква мала і має великий вплив в народі. Чи не міг би Ваш митрополит вплинути на Шухевича, щоби він перестав воювати з нами. Ми можемо його розбити, але нам не випадає воювати за Західню Україну”.