Кресова книга справедливих - Ромуальд Неділько

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 180.

Куповальці, ґміна Брани – село, в більшості, населене поляками.

16 липня 1943 року на село й сусідні колонії, Широку й Люлівку, вдарили значні сили УПА, вбиваючи близько 150 осіб. Врятувалася, між іншим, Галина Ґілевич, яку в копиці сіна сховав українець Ткачук. Родині Лащевських у перші дні після нападу допомагала харчами українська сім’я Чеп’юків, що проживала в поселенні Нове Ґнєзно.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 128–130.

Линів, ґміна Свинюхи (сьогодні Привітне) – польсько-українське село.

У перші дні червня 1943 року члени УПА вбили чотири польські родини.

Пораненому Домініку Тарнавському допомагав місцевий українець, який завіз його в лікарню в Локачах, а інший українець повідомив про злочин родину Тарнавських у Кошові (ґміна Торчин Луцького повіту).

11 липня 1943 року від рук бандерівців загинуло близько сімдесят поляків. Ґеновефа Моджеєвська, дівоче Собчинська, на той час 5-річна, згадує, як мати, йдучи на смерть, наказала їй разом з сестрою сховатися в собачій буді. «У буді Кручека було тісно й темно, страшно. Я не пам’ятаю, як довго ми в ній сиділи. Напевно зі страху, я заснула. Емілька також. Ці переховування навчили нас бути тихо, така була вимога часу. [...] З буди нас забрали українки. У той час за переховування польських дітей загрожувала смерть. Але вони зовсім не боялися. Передали нас до іншої хати – до бабусі Юлії та дідуся Павла Собчинських у село Ковбань».

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 190–191; AW, II/2232/p, G. Modrzejewska, Niczyja, арк. 4–5.

Люлівка-Венгерщина, ґміна Брани – польська колонія.

Після нападу українців 16 липня 1943 року, під час якого загинуло понад вісімдесят осіб, українець Грицько Бабій упродовж двох тижнів у збіжжі переховував родину Лаґошів.

З родини Марковських врятувалася важкопораненою 7-річна Олександра, яку пригорнула українська родина Войтовичів. «Мені обмили й помастили йодом рани та поклали в комірчині. Доглядав за мною переважно чоловік. Змінював пов’язки, годував, навчав по-українськи молитися й хреститися. Оскільки я часто чула українську мову (українці приходили до батька), я швидко забувала польську мову та говорила українською. Моїх опікунів я називала: „мамо” й „тату”. [...] Коли я видужала і почала виходити, мої опікуни говорили знайомим, що я їхня родичка. Через деякий час „тато” знайшов у лісі 17–18-річну дівчинку, яка не могла ходити. [...] Приносячи їй їсти чи пити, я зверталася до неї українською, але вона дуже нервувала й кричала. Її звали Вацка. Вона знала моїх батьків [...] Українська „мама” переважно забирала мене з собою до церкви. [...] З її дочкою Настунею я пасла корови». Під тиском земляків (Войтовичам почали погрожувати), дружина Войтовича відвезла дівчинку в сусідні Бужани до польської родини Струтинських, яка дружила з Марковськими. «Вона сама, плачучи, швидко сіла на віз й погнала коней батогом. [...] Я почала страшно плакати й кричати: „Мамо, не покидай мене”. Жінки ніяк не могли мене заспокоїти». Після повернення виявилося, що чоловіка Войтовичевої було вбито.

У 1977 році Олександра відшукала дружину Войтовича й зустрілася з нею в Люлівці.

14-річна Іоланта Савицька, поранена під час втечі, декілька днів непритомна лежала в збіжжі, після чого змогла дістатися до знайомої української родини Юрія Павлюка, подібно як її дві молодші сестри, Аліна й Христина – після двох днів приховування в полі. «У цей момент, – згадує Іоланта Дудковська, дівоче Савицька, – вийшла дружина Павлюка та почала лементувати й просити в них не залишатися. Говорила, що вони також загинуть, якщо допомагатимуть полякам. Дала мені шматок хліба й кислого молока, перев’язала рани [...] Ми ховалися в збіжжі, спали в кущах малини. Ми знали, що якщо б нас тут знайшли, тоді загинули б усі, разом з Павлюком». Павлюки допомогли 21 полякові. Завдяки ним ця група протягом трьох тижнів приховувалася в Люлівці. Звістка про поляків, які зберігаються в Павлюків, дісталася, за посередництвом українців, до родини Савицьких у Горохові, які організували перевезення вцілілих до міста.

Восени 1943 року була вбита багатодітна сім’я Юзефа Скавінського. Пережила лише поранена 12-річна донька Вацлава, яку врятувала українка, та відвезла – приховуючи під соломою – до Горохова.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 131–132; AW, II/2506, Свідчення Іоланти Дудковської, дівоче Савицька, арк. 5–6; AW, II/2789, Свідчення Олександри Ґловінської, дівоче Марковська, арк. 3–6.

Марковичі, ґміна Хорів – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У липні 1943 року український солтис Маркович, – як подає Владислав Ковальчик, – отримав смертельний вирок за те, що допомагав полякам, і мусив рятуватися втечею до Локачів. Проти вбивств УПА поляків був також місцевий православний священик – він говорив, що православна релігія забороняє нападати на беззахисних людей.

У 1943 році українцеві на прізвище Каштелян члени УПА спалили господарство за те, що разом зі своїми двома братами він допомагав полякам.

Джерело: A. Peretiatkowicz, Polska samoobrona w okolicach Łucka, Katowice 1995, с. 202 (свідчення Владислава Ковальчика); A. Zawilski, Znów ożywają kurhany..., с. 246.

Михайлівка, ґміна Хорів – польська колонія, в якій проживало декілька українських родин.

10 липня 1943 року поляки, попереджені українцем, якого члени УПА намовляли брати участь в облаві на поляків, що втікали з довколишніх сіл під час масового вбивства, поспішно виїхали до Локачів. Завдяки цьому вони й врятувалися.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 143.

Новий Загорів, ґміна Хорів – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

Уночі з 11 на 12 липня