Спомини - Йосип Сліпий
2. Після того приїхало двох полковників з Міністерства ВД до ляґра в Потьмі і забрали мене до Москви та примістили в гостиниці на мешкання. Вкінці мене запроваджено до проводу (руководства) міністерства при пл. Дзержинського. На розмові (бесіді) мені предложено, щоби я поміг унормувати відносини радянського правительства з Папою Римським — Ватиканом. При тому зазначено виразно, що Греко-Католицька Церква буде дальше признавана Урядом, що я буду регабілітований і признаний не тільки як митрополит, але і як кардинал. Тому що нема жодного закону, який би заборонював Греко-Католицьку Церкву, а навпаки, є признання її правительством, вистарчить тільки адміністративним порядком усунути заборону і переслідування Греко-Католицької Церкви. Так званий Собор з 1946 р. у Львові нікого не обов’язує. Державу не може обов’язувати, бо вона відділена від Церкви, не обов’язує ні греко-католицьких священиків і вірних, бо там не було ні одного єпископа, ні митрополита, без згоди і приявности котрих Собор — не Собор, а збіговисько, як сказав Румунський патріярх[757]. Я звертав увагу проводу, що, може, хто інший краще вив’язався би з поручення, але мене запевнено, що справу провірено основно. Тоді я дав згоду. Предложення, отже, я прийняв і обіцяв помогти, скільки буде можна. Я мав вертати до Львова і в межичасі написати до Папи. Водночас, тому що міністерство хотіло знати, на яких догматичних і історичних основах опирається наша Церква, крім інших доповідей, мені предложено написати історію нашої Церкви, бо такої нема ще ні в українській, ні в російській мовах. Коли я звернув увагу, що не можу писати в комуністичному безбожницькому дусі, то мені відповіли, що таких книжок є багато, а вони хочуть знати, як ми самі себе обосновуємо, т. зн. треба писати історію в католицькому дусі. В тому напрямі мені уможливлено працю в Історичній Бібліотеці в Москві, і я став збирати матеріял. Очевидно, праця була закроєна на довший час. Одначе, коли розмови, здавалося, добігали до вдоволюючого кінця, арештовано міністра Берію! Вправді, мене запевнювано кілька разів, що в моїй справі не буде жодних змін, що її вів і веде Круглов, одначе я бачив, що таке потрясення не останеться без наслідків і що треба довшого часу, щоби політичне життя ввійшло назад в своє русло. В межичасі нові люди в міністерстві зробили мені нове предложення з дуже великими і високими обіцянками, щоби я відрікся від Папи. Річ ясна, я знову відказався категорично і мене, після довгих намов, вислано тимчасом на висилку до Красноярського края, до Єнисейська, точніше до Маклаковського дому інвалідів з тим, що хтось ще приїде до мене в справі дальших розмов.
3. За знову поновленим, виразним дозволом міністерства я продовжував писати “Історію Вселенської Церкви на Україні” і частину я післав навіть міністрові. Але змінювалися люди на посадах в міністерстві, і міністерство моєї “Історії” не одержало. Я боявся, що мій довголітній труд і праця пропадуть не тільки для міністерства, але і для науки загалом. Я хотів переховати рукопис на час, коли настануть в міністерстві знову люди з більшим зрозумінням для справи, але слідчі органи, що сторожко слідили за мною, переловили рукопис. Мене арештовано 1958 р. і привезено до Києва, де засуджено на 7 літ ляґрів за написання Історії та реліґійно-моральних посланій в нерадянському дусі. Найперше, само міністерство предложило мені написати Історію в католицькому дусі, а по-друге, інкриміновані місця з Посланій є тотожні з такими самими, напечатаними в “Журналі Московської Патріярхії”, і ціла різниця хіба в тому, що автори журналу одержали за свої письма в нагороду ордени (патр. Алексій20[758], митр. Николай Крутіцкий[759] і інші), а я 7 літ ляґера. Мої письма не могли містити нічого антирадянського, бо були призначені як доповідь для міністерства.
Мене відправлено жахливим етапом до Тайшетських ляґрів, куди я приїхав по 4-ох місяцях їзди в столипінках[760] і страшних пересилках, з 39°C горячки, на Далекий Схід до Вигоровки. По році мене перевезено знову до Мордовських ляґрів. Без пересади і самохвальби можу сказати, перестудіювавши нашу історію, що я — третій
