Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Перша «усмішка» довгоочікуваної ліпшої долі
Та минуло з добрий рік, поки вона трішечки посміхнулася Шевченкові. «Ймовірно, хтось із оренбурзьких друзів, – робить припущення Платон Білецький, – встиг повідомити його, що готується експедиція для обстеження Аральського моря565, і очолить її капітан-лейтенант Бутаков566. Тарас Григорович міг читати в «Отечественных записках» за 1843 – 1844 роки вельми цікавий щоденник Бутакова, ведений ним під час кругосвітнього плавання. Мрія поплавати морем – повністю у дусі Шевченка. Чи не в цьому плаванні бачить він свою щасливу долю?
Бутакову для роботи в експедиції потрібен був художник. Він звернувся до Оренбурзького генерал-губернатора, який командував також Окремим Оренбурзьким корпусом, з проханням про включення Шевченка до складу експедиції. Обручов розпорядився: «З усіх помітних пунктів, за якими у дальшому можна буде визначитися, наказати знімати види з різних румбів, для чого взяти з п’ятого лінійного батальйону одного, вміючого знімати види рядового». Командир бригади, до якої входив батальйон, генерал-майор Федяєв567 наказав перевести рядового Шевченка до четвертого батальйону в укріплення Раїм568 для подальшого проходження служби. Цікаво, що в армійських документах ані слова немає про те, що Шевченко отримує наказ «знімати види». Обручов каже не конкретно про якогось здатного до цієї справи рядового. Федяєв не вказує, з якою метою він переводить рядового Шевченка до віддаленого укріплення. На початку травня Бутаков з Оренбурга прибув до Орська, звідки його експедиція мала прослідувати в Раїм.
9 травня 1848 р. Тарас Григорович пише Лизогубу: “Спасибі тобі, щирий мій друже, і за папір, і за лист твій, ще кращий паперу. Папір мені тепер дуже став в пригоді, а лист ще дужче! і тим самим, що мені тепер треба було молитви і щирого дружнього слова, а воно якраз і трапилось. Я тепер веселий йду на те нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!.. А іду, єй-богу, веселий.
Спасибі тобі ще раз за писанку. Дійшла вона до мене цілісінька, і в той самий день прийшло мені разрішеніє малювать, а на другий день приказаніє у поход виступать. Беру з собою усю свою малярську справу; не знаю тілько, чи доведеться малювать!
Вибач мені, єй-богу, ніколи і сухар той з’їсти, а не те, щоб лист написать доладу. До Варвари Ніколаєвни напишу вже хіба з Раїму. Як будеш писать до неї, подякуй за книжку Гоголя.
Адрес мій: в Крепость Орскую
Его высокоблагородию
Михайлу Семёновичу Александрийскому
З передачею мені.
А цей чолов’яга буде посилать до мене через коменданта. Не забувай мене, єдиний мій! Коли не побачимось на сім світі, то вже певно зустрінемось на тім. До свидання!
Щирий твій Т. Шевченко”»569.
П. Білецький, на нашу думку, справедливо вважає, що: «Тон листа вказує на збуджений стан автора. Його веселість подібна до настрою людей, що йдуть майже на вірну смерть. Він зрадів писанці, що нагадала йому про далеку батьківщину. Дійшов до нього крихкий сувенір непошкодженим, і тоді ж йому дозволили рисувати – співпадіння, яке здалося багатозначним. Наївний Шевченко вважає, що заборона рисувати знята з нього віднині і назавжди. Тільки б вижити в поході – головна думка, що пронизувала його свідомість.
Дванадцятого травня транспорт з трьох тисяч возів, тисячі в’ючних верблюдів з погоничами під охороною піхотної роти виступив до Раїму – найвіддаленішої російської фортеці у киргизьких степах.
Командував військами, що супроводжували експедицію Бутакова, генерал-майор Шрейбер. Шлях був небезпечний та багатотрудний. Шевченко йшов пішки.
В суцільний гук зливалися тарахкотіння возів, клуби пилу застилали небо. За свідченням штабс-капітана Макшеєва570, географа, найближчого помічника Бутакова, перший перехід Тарас Григорович переніс добре. Познайомившися з рядовим Шевченком, штабскапітан запропонував йому місце для ночівлі у своєму похідному наметі.
Наступного дня знялися зі стоянки на світанні. При перших променях сонця виникла дивна омана зору – постаті людей і тварин почали здаватися набагато більшими за свої справжні розміри. Групи вершників, що їхали обабіч транспорту, уподібнювалися величезним кораблям, що пливуть під вітрилами. Науковоподібний ефект зветься рефракцією. Денний степ під білим саваном висохлої ковили вражає своєю млявістю і безгомінням. Не те, що український степ: ящірка прошмигне, цвіркун стрибне, пташка злетить, і щебіт її відгукнеться… Але що це? Удалині з’явилась маленька хмариночка, ще одна, друга, третя; злилися у стовпах білого диму… Це казахи влаштували свій «весняний пал» – палили сухостій, щоб скоріше нова паросль зазеленіла. У сутінках всенький небосхил тріпотів рожево-кривавою загравою. На прохання генерала Шрейбера художник увічнив цю ефектну картину. Зробив з натури олівцевий рисунок, але утримався від спокуси розфарбувати його з натури, краєвид змінювався на очах. Він придивився до основних тональних та кольорових співвідношень землі, полум’я, диму, неба. Зорову пам’ять мав вражаючу. Згодом, вже за денного світла і в зручних умовах, виконав за рисунком багатоколірну акварель, працюючи спокійно, не плутаючися у мінливих відтінках – один з його пейзажних шедеврів.
…На першому плані – мілководна затока річки Орі. Вершник – казах – в’їхав у воду, зупинився, дивлячися за обрій. Його товариші розвели багаття на березі біля щойно зіпнутого намету. На другому плані – валка розпряжених возів, джуламейки (казахське житло. – П. Б.), далекі горби, з-за яких до темніючого неба здійнялися відблиски пожежі.
Пізно увечері спостерігав художник інше, можливо, ще краще видовище: чорні силуети верблюдів на тлі
