Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Далі дорога пішла горами, порослими лісом. Нанизу річка Губерла. З висоти розкривається пустельна місцевість: рудий низькорослий кущавник, буцім брудна піна між чорних кам’яних хвиль. Єдина ознака присутності людини – жердина з пучком соломи біля будки: знак козачого пікету. Знову підвищення, цього разу гола, безрадісна земля.
За нею – переддвір’я Дантівського пекла, ще тужливіша пустеля, а вдалині біліє плямочка, червоно-бурою стрічкою обведена. «А ось і Орськ біліє», – сказав ямщик.
Шевченку співчувають і в Яман-Калі
Біліла церква, червоніли дахи казарм та цейхгаузів. «При такій декорації, – змією заповзала в душу поета заледеняюча думка, – можливе тільки мертве мовчання, що переривається тяжкими зітханнями, а не звучними піснями». Настрій Шевченка впав. В’їхав до укріплення, яке згодом так описав: «Це велика площа, оточена з трьох боків ровом аршина з три шириною та валом сорозмірної височини, а з четвертого боку – Уралом. Ось вам і фортеця. Недаремно киргизи звуть її Яман-Кала (гадюча кріпость)».
Безвідрадне враження від декорації, де мав відбутися наступний акт драми його життя, розвіялося, коли він був викликаний до коменданта фортеці генерал-майора Дмитра Ісаєва548. Певно, хтось із оренбурзьких друзів встиг повідомити його про прибуття не зовсім звичайного солдата. Старий генерал був більш ніж люб’язний. Дозволив жити не в казармі, а наймати квартиру. Нечуване порушення військової дисципліни! Комендант міг не дуже побоюватися службових неприємностей: він бездоганно прослужив багато років, а зараз десь по інстанціях уж проходив наказ про його відставку.
Борці за свободу Польщі на засланні разом з Шевченком
До політичних засланців Ісаєв ставився ліберально. Під його начальством їх було декілька. Усі поляки. Оттон Фішер давав уроки дітям генерала. Утримували від коменданта різноманітні пільги Іпполіт Завадський і Станіслав Круліковський. Обидва лишилися живими чудом: до заслання їх було бито шпіцрутенами, проведено крізь півтисячний солдатський стрій. Ще з віленських часів добре опанувавши польську мову, будучи палким шанувальником Міцкевича, Тарас Григорович легко зблизився з поляками549. В Орську часто бував у службових справах молодший брат Федора Лазаревського, Михайло – «куратор по справах прилінійних киргизів». В його особі Шевченко знайшов одного з найвідданіших своїх друзів. Михайло Матвійович увів його до дому Михайла Олександрійського, що відав у кріпості справами орських козаків, «кайзаків», як іменували їх офіційно. У цьому домі Шевченко забував про своє солдатське звання».
Напевно, останнє твердження надто оптимістичне. Наведемо перші листи самого Шевченка з заслання, в якому він ділиться своїми враженнями від перебування в Орській фортеці.
Обнадійливий початок і подальше нестерпне життя в казармі
Брати Лазаревські отримували на свої адреси листи і посилки від петербурзьких друзів Шевченка, пересилали їх до Орська з оказією. Через них, у свою чергу, він надсилав власні листи. Якби не «співчуття» Мєшкова, командира батальйону, в якому рахувався рядовий Шевченко, не так уже й погано жилося б в Орську «колишньому художнику». Тим більше, що його друзі постійно постачали його грішми. Але ось Ісаєв отримав відставку. У фортеці з’явився новий комендант. Довелося Шевченкові перебратися до казарми. Задушливе повітря, бруд, постійний крик, неможливість побути наодинці з собою пригнічували Тараса Григоровича. Читати йому не забороняли – це було єдиною втіхою. Інколи, отримавши дозвіл від командира, він міг відлучатися з казарми на годинку-другу. Та ось біда, користуючись його відсутністю, солдати крали книжки, взяті ним у знайомих, і заставляли їх у шинках. Тарас Григорович до подібних витівок ставився поблажливо: запитував у товаришів-солдат, у якому шинку і за скільки заставлена книга, йшов і викупав. Зате його глибоко обурювало те, що не всі речі, конфісковані у нього при арешті, були йому повернені.
Що і чому із забраного при арешті не було повернуто Шевченку
Йому повернули гроші (триста п’ятдесят сріблом), але ж етюдник з фарбами і пензелями, бритви, поламаний пістолет, кисет, чарочка, перочинний ніж і головне – тека з малюнками і рисунками, – все це залишилося у Києві, все це безцеремонно й протизаконно привласнив Фундуклей. Так гадав Шевченко. І ось, не скаржачись, він наважується звернутися до Мєшкова з проханням доправити від Київського цивільного губернатора відібране у нього майно. Ще у Петербурзі при останньому побаченні з Дубельтом, що виголосив йому вирок, він висловив подібну претензію. Жандармський генерал обіцяв її задовольнити, втім, минуло півтора місяця, а речі ще не повернені. Батальйонний командир визнав за можливе задовольнити законне прохання рядового, турботи про якого поклав на нього сам бригадний генерал. Склав рапорт на ім’я Фундуклея. Не задовольнившися цим, Тарас Григорович пише приватного листа Фундуклею: «Оставленные вами у себя мои вещи прошу вас покорнейше велеть переслать мне, через почту в Оренбургскую губернию в крепость Орскую, на имя Тараса Григорьева Шевченка или передайте моему приятелю, сотруднику Археографической комиссии Алексею Сенчилу550 для отправки ко мне. В портфели между рисунками есть оригинальный рисунок известного французского живописца В а т о. Ежели угодно будет вашему превосходительству приобресть его, то я охотно уступаю за цену, какую вы назначите. Предложил бы вам виды Киева, но они не окончены, а во-вторых, хотя неясно, они мне будут напоминать наш прекрасный Киев».
Платон Білецький прагне пояснити: «Тон листа такий, ніби автор звертається до людини, рівної йому за суспільним станом. У пропозиції придбати за безцінок рисунок знаменитого майстра прослизає навіть якась презирливість. Заслання не придушило гідності рядового солдата. Шевченко не передбачав, що Дубельт виявиться людиною неодмінною і запросить, як обіцяв, речі, які залишилися у Києві. Фундуклей не думав їх привласнювати. (Але ж справа зовсім не у своєкорисності «сильних мира того», а в прагненні не дати засланцю рядовому Шевченку займатися справою його життя. – Авт.). Бібіков, отримавши припис Дубельта, зауважив щодо речей Шевченка: «Дрібниці, які можна назвати мотлохом». Дубельту доставили конфісковані речі з супровідним папером. Подивився і наклав резолюцію: «Таке дрантя, що нема кому показувати».
Доки стояло літо, при першій нагоді Шевченко йшов з фортеці на берег річки Орі. Тут, ховаючись у кущах, він виймав з халяви олівця, клаптики паперу і вів докладний літопис свого казарменного життя. Крім того, він не боявся довіряти паперові все нові й нові вірші»551.
У доповіді начальника
