Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис

От пуйшла вона в ліс по ягоди. Збирає, збирає, а там неї вуж побачив, та такою вона йому любою, красивою здалася, що вуж у неї залюбився. Повз за нею, доки дівка збирала ягоди, а потім одстав. Та з тих пір життє йому нимиле стало без неї. Сумує, мишей ни ловить ци яку комаху й ту ни хоче.

І рішив до села поповзти, тамечки знайти тую дівчину, щоб на неї ще хоч раз подивитися. Повзав од хати до хати, все виглядав, котра дівчина на двір вийде, та все ни та. Але до крайньої хати приповз, дивиться, а там волоссє миє, та таке пишне – вона. Глядить на неї вуж, од любові мліє. А дівка взяла відро, до сусіцького колодязя пушла води набрати, щоб волоссє, в любистку скупане, пополоскати. Та там подружку стрітила, та про хлопця свого стала розказувати, то й заговорелисє.

А тим часом неїн молодший брат, теї дівчини, надвір вийшов та змію побачив. Схопив дрючка і ну того вужа бити. Як зовсім забив, до хати побіг, кричить: «Мамо, мамо, я гадюку вбив!» Мати вийшла, дивеця та й каже: «То, синку, ни гадюка, а вуж, онде й корона вужача на голові». А в нього й справді корона на голові намальована, бо то був ни простий вуж, а син вужачого царя.

Коли чують якийсь крик наче на вулиці, а тоді щось шелестіти стало. Дивляться, а на двір другий вуж заповзає та до того першого, мертвого, пудповз, голову на него поклав і собі вмер.

– Ой, синку, що ж ти наробив, то ж, певно, його вужова наречена! – закричала мати.

Рішили однести тих вужів на край лісу. А як вернулися, дивляться, а дівчини їхньої ніде нима. Скіко ни кликали – ни озивається. Тут мати й врозуміла – то ж їхня дочка була, що на вужє голову поклала. Заголосила, заплакала. Отака сильна любов у тех змій, кажуть люде.

Та ни супся, внучку, чого ж ти дрижеш, моє маленьке? У лісі ожив той вужик, бо батько-цар траву таку знав, що оживлєти вміє. Тико вуж дівку-вужицю, що тоже ожила, ни одпустив – що правда, то правда.

А то казка про другу любов. Жив собі на світі селезень. І тоже вельми красивий вдався. Пір’я зверху ни сіре, а синє, переливається, а збоку – зелені пір’їни. На голові – чубчик такий, трохи на гребінь схожий, хвіст – ніби й не селезень, а півень.

Тож не дивно, що як підріс, то переміг старого селезня й став ватагом, мовби царем цілої стаї. І всі качечки його, й усі од нього умлівають. Та тико в качок так повелося, що мусить бути одна, найлюбіша. Ну, качки подивляються – котру то вибере, щоб була йому як царівна-королівна.

Тико селезень нияк не міг вибрати. І та не така, і та, і третя, й десята. Бо ж вважєв, що він парубок ого-го, а всі качки якісь незавидні. Став до сусіцького гурту придивлєтися. Там качки як побачили такого красеня – їдна, друга за ним полетіли. Пробував їхній селезень вернути назад, та де там. Наш як дзьобне, та як крякне – переміг.

Тико ж й нові качечки до великого смаку отаманові не прийшлеся. Не такі і все – то та пір’ям не така, то кряче, ніби каркає, то ряску з води не вміє як слід витягати.

Та їдного разу зобачив той селезень на березі річечки дивну пару. Їден птах такий красний та пишний – на дзьоба червоний кетяг звисає, а як хвоста розпустить, то, здається, на цілий світ. І ходить він за ни вельми й гарною пташиною. Та вже так перед нею хвоста розпускає й ґелґоче.

І подумав селезень: «Раз такий красень за той птицею упадає, значить, вона того варта». Рішив: моєю вона буде, і на берег вибрався, та ну перед тою кралею походжати, покрякувати, за собою кликати. А то були гиндик з гиндичкою. Ну, в них так прийнято – гиндик пишний такий, я в пана бачила нашого, а гиндичка – вона ніби сіра, та я видила, як вона ото ходить…

Ну, та гиндичка, як зобачила селезня, здивувалася – ніякий такий птах перед нею досі не походжав. Воно низенький, али ж яке піря, тако блищить, то тобі не гиндичий червоний блискіт, ну око геть дивує і сліпить.

Їдне слово, гиндичка влюбелася у того селезня. За ним уже дибає. Ну, гиндик попробував одбити неї, тико ж селезень тоже не дурний, зметикував – та як підстрибнув, та як злетів і на гиндика приземлився, на спину вакурат. І ну зверху дзьобати! Гиндик – а він же був цар у свему гиндичому царстві – не звик, що на нього нападають, розгубився, заґелґотав і геть із соромом одступив. Тут селезень перед гиндичкою поклонився і повів неї до води. Зайшов у воду та й поплив. А тая закохана гиндичка берегом ходить, щось по-свему ґелґоче, то ступить у воду, то назад – бо ж боїться, як всякий гиндик ци курка, води.

Селезень проплив туди-сюди. Подивився на берег. А там гиндичка ходить, по-свему ще гучніше ґелґоче, аж до землі припадає. А у воду зайти не одважується. Селезень так і сяк, то по воді плаває, то до берега підпливає, а все ни може збагнути, чого його нова подруга у воду не одважиться ступити.

Зрештою вийшов він на берег, тико гиндичка якося так горделиво на нього глєнула. Ну, й він на неї так само. Поґелґотали, покрякали, покричєли по-своєму та й розійшлися.

Тико кажуть люде, що не повів той селезень свою зграю у вирій. Гиндичка ж до свого першого коханка ни вернулася. А як осінь прийшла, ни полетів селезень у теплі краї, а гиндичка з-пуд ножа вирвалася. І як випав перший сніг, то селезень по річці підплив до того берега, де стрітив кохану, а гиндичка на берег пришкандибала, бо хтось (мо’, гиндик, а мо’, хазяїн) ногу їй підбив. Ну й пришкутильгала якося.

Він тико плавав, а вона по берегу ходила. Ну геть-чисто люди. Він кря-кря, і вона щось по-своєму. Він пір’я розпустить, і вона присідає.

Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо