Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис

– Серед усіх плачів найжалькіший той, коли серце за проданим тілом плаче.

– Де твоє багацтво, чоловіче? Та ни оглядайся, ще нихто його ни вкрав.

– Жебрак і багач по їдній землі ходять. Тилько жебрак копійку, а багач душу свою жебрає, та нихто ни подає.

– Як нажився – то вже не гонися.

– Той гріш найдорожчий, що потом вельми його чути.

– Чесна хата злагодою багата.

– На дорозі гроші ни валяються, а котрі валяються – то ни ти згубив.

– Їден півсвіту купив, а другий – півсвіту пропив. Чого ж обоє плачуть?

– Що заробев, приніс до хати – то вже назавше і багатий.

– Кожен день починай з молитви й після «Отченашу» проси Бога на новий день тильки те, що дійсно хотів би, аби сталося – не лукав і не вимагай більшого.

– Почни з того, що ни закінчив учора, і день пробачить ни зроблене і додасть часу, аби зробити намічене.

– Чого не вдалося щось – питай тилько у себе. Нихто ліпше не порадить, ніж твоє щире слово, до себе звернуте.

– Проганяй навіть думки про підлість. Підлість – то хитрий звір, який потім тебе підстереже на життєвій стежці.

– Подавай тим, хто просить. Хто руку тобі за подаянням простягає – вже тим нещасний, навіть як хоче обманути.

– Заздрість, як скалку у нозі ци руці – заженеш, а потім дустати тєжко – гноїть і болить довго. Тому щасливий той, хто не заздрить.

– Радій малому, що трапляється зробити. Воно як зерно, що у велике стебло виростає.

– Не стримуй сльози й сміх. Зі слізьми горе й біда витікає, зі сміхом, як у нас кажуть, тепліше стає.

– Смійся, али не насміхайся, бо людина, що насміхається, з себе сміється.

– Не суди інших, а як судиш, то так суди, як би себе за те судив. Ти не суддя своїм батькам, сусідам і дітям. Вони чинять ни для тебе – для себе.

Бабуся ці життєві правила формулювала ще й коротко:

– Проси тільки те, чого насправді хочеш.

– Починай день тим, що не закінчив учора.

– Питай із себе за свої невдачі.

– Не чини підло, проганяй думки про підлість.

– Подавай тим, хто просить, просять од бідності ци бідної душі.

– Не заздри іншим, бо заздрість – то гнійник для твого тіла й душі.

– Вмій радіти малим удачам – і тоді прийде більша.

– Не стримуй сльози і сміх, печалься й веселій, не приховуй почуттів.

– Не насміхайся над іншими.

– Не суди інших, а як судиш, то так, як би себе судив.

Були в бабусі думки, про які вона казала: «Трапилося щось, з язика й злетіло». І поради, про які мовила: «Та що то за порада? Дрібна, як макове зернятко».

Все ж, гадаю, що «дрібні поради» й «випадкові думки» теж цікаві. Подаю, як пригадувалися мені й іншим:

– У людини життє оборонєють три тини: дитина, хатина й родина.

– Хто ніг перед домою ни витирає, того дома ни всього й приймає.

– Ни пийте в жару вельми холодної води, як би ни хтілося. Як вельми вже хочеться, дрібку цукру або й солі перед на язик покладіте, посмокчіте, а тоді й запийте. Воно й побереже горло.

– Хліб, як кладете верхом донизу, – сердиться.

– Ніж покладеш гострим догори – колись і вріже.

– Нима чистішої комахи, як павук і оса.

– Забігався, внучку? Візьми когось за ручку.

– Як укусить пчола, стисни те місце, потім відпусти, не три, не розтирай.

– Бумага у взуванці гріє ліпше за шкарпетки, як шкарпеток нима.

– Приснилося щось тривожне – зразу подивися у вікно, сон і забудеться.

– Не дивися на місяць – зуби болітимуть.

– Де болить на спині – натисни пальцями на те місце, трохи так потримай.

– Бійся ни холоду зимою, а щоб ни протягло літом.

– Як скупаєш ноги у росі, то злякаються болячки всі.

– Те, що забув зразу, за вітром полетіло.

– Чєсом перед сном мона й подумати, що ти пташкою стала. Легше й заснеться.

– Ни вставай з ліжка схарапудженою. Цільний день та харапуда за тобою бігатиме.

– Переступай поріг із правої ноги. З лівої – загупає серце.

– Щось я забула сьогоднє зробети. Тре’ забувачку забути.

– Чєсом і поплакати мона, щоб до дурного ни тягло.

– Дупа платить за дурну голову. А за що заплатить дурна голова?

– Ни йди на чуже весіллє набурмосеним.

– Як кума обминає хату кума, то в неї нихороша дума.

– Навесні й вітатися з чужим добре.

– Чогось воно все якось до голови приходить.

– Не розтуляй рота проти вітру.

– Ни картай никого у тому, в чім ни певен.

До бабусі на хутір часто приходили з села жінки. Як вони казали – на душевні бесіди до баби Палажки. Дід не любив цих приходів («Що ти там знов блутала?»), тож бабуся йшла із навідувальницями (пацієнтками?) кудись за хутір. Про що вони говорили – не знаю. Дещо розповіла бабуся, а ще більше одна з сільських жінок.

Бабуся:

– Приходять, бо хочуть людське слово почути. Просто говорю з ними. Ат, бабські теревеньки. Кажуть, що вроки душевні знімаю. Може, й так, ни відаю. Та як їм те слово треба – хай приходять. Чєсом і я до когось зайду. Як покличуть, а то щось і само поведе. Що людині треба? Ласку, добре слово, тико ж людина чує – ти одбувальщину кажеш ци душа тоже горниться.

Я чєсом руки до тіла прикладаю, просто прикладаю, кажуть, легшає, ну, там живіт перестає боліти ци й голова. Руки холод мої відчувають, а потим тепліють. Значить, полегшало людині.

Одна з бесідувальниць:

– Я тогді молодою ще була. Ну й дурною по-дівоцьки, само собою. Впав у око хлопець, що ж, скажу – мій покійний чоловік. Він любив гинчу, й що я тико ни робела, щоб нього добетися! Довго розказувати. І таки добелася свого. Діти пуйшли. Тико ж що більше – то бачила, що мине ни любить, а там і взнала, що до коханки заходить. Крепко обпичалилась, сама ни своя, кричу на чоловіка як дурна й на дитей сабаню. Марніти почала. Ну, мої дєдина й кажуть: ти-но до баби Палажки сходе, теї, що на хуторі живе коло Нирєжі. Вона слово як би до рани прикладає, радить. А що, спершу, думаю, буду ходети, то ж тре’ щось розказувати. Встидно. Та припікає – чоловік уже й пити почав,