Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Довго не розмірковуючи, вирішив я перебратися до Яс, де в той час був штаб Румунського фронту. Мої два знайомі погодились подорожувати зі мною. Я вибрав собі переправу через Дністер в Акермані, а потім просто через Кишинів до Яс.

Переправу через Дністер тримали місцеві рибалки, які за невисоку ціну перевозили втікачів партіями 8 — 10 люда. Дністер лише в де-яких місцях мав ледову покришку. В більшости-ж, як у нас кажуть, він був під "салом". Ми вже були під другим берегом, як почули кулеметну стрілянину. Наш стерничий зареагував на це й узяв трохи вище по воді, щоб висадити нас в утульному місці. Стрілів стало чути більше. Було чутно вибухи поодиноких бомб. На запитання довідалися, що то "лобузи" залізли до винного складу, хтось на підпитку запалив цигарку й увесь склад уявляє з себе суцільний казан палаючої смоли. Ми побігли до горальні. Найбуйніша фантазія не змалювала-б того видовища, що зявилося перед нашими очима. У вікнах горальні ще було видно постаті, повислі на залізних гратах.

Навколо стогоном стогнав натовп… Безпорадна влада була безсилою.

Подорож до Кишинева зробив я на звичайному сільському возі. Ми їхали в день до 60 верстов. Ночували переважно у пан-отців. По селах бачили нераз сільські сходи. Селяне імпонували солідністю й багацтвом. Кожний мав на собі гарний розлогий кожух та чорну смушкову шапку. Певне ми були не перші, що робили таку поспішну подорож з Одеси до Кишинева. Доказом цього були деякі уваги та іроничні посмішки.

Бесарабщина була під зарядом румунської військової сили й ми, порівнюючи, в цілком культурний спосіб добралися до Яс. Генерал Геруа прииняв мене, як старого свого бойового однополчанина. Я одверто зясував всю безвідрадність мого положення в Одесі. Скаржився на те, що військово-адміністративна галузь взагалі не була моїм фахом. Але куди тільки революційний хаос не може штовхнути людину! Ще раз поставив питання про допомогу Одесі фронтовими силами і ще раз переконався у тому, що всякий розрахунок на старі військові формації був зайвий. Вечером того-ж дня я відвідав і ген. Щербачова. Від нього я одержав пропозицію обняти посаду фронтового комісара, бо молодий і малодосвідчений прапорщик К. робив їм труднощі. Атмосфера поміж українським заступництвом і фронтовим командуванням була напружена настільки, що кожної хвилини міг повстати розрив. Я, навчений гірким досвідом, відмовився, а вирішив зайняти скромне назовні, але важне по суті, положення в ліквідаційній комісії, що мала завданням зберегти чисельне військове майно для будучої української армі.

3 прибуттям до Яс моя одисея закінчилася.

Щоб скласти повну картину всього пережитого мною, треба було-б додати щетисячі епізодів, які завжди супроводять більші події й які так добре відомі всім тим, що, подібно мені, примушені були пережити цю неспокійну добу.

Румунський фронт був частиною західнього фронту, в якій процес українізації військових частин розвивався з меншим тертям й перешкодами, як з боку російських політичних партій, так і з боку командного начальства. Ступнево тут зорганізувалися й вищі національні військові апарати — ради дивізійні, корпусні, а пізніше й фронтова. До четвертого Універсалу не було й особливого тертя поміж вищою командою й фронтовою радою, але по цьому акті "офіцерський союз", — що займав до того позицію лояльної опозиції, займає явно-вороже становище. Ген. Кельчевський, полковник Дроздовський, — хоч самі із "малоросів", — стають душею єдинонеділимчеськой ідеольогії. На реальному питанні, — кому належить майно фронту, — почалися тертя й з румунською владою. Ген. Щербачов, що не симпатизував з IV. Універсалом, схилявся в бік інтересів Румунії й таким чином усталилася нова дисльокація сил, а тим самим повна ліквідація війська, як апарату боротьби. Надто молодий склад фронтової ради не сприяв успішному розвязанню конфліктів. Може з тих причин, наше політичне заступництво на той час в Румунії — д-р Галіп і інж. Є. Голіцинський — приділили до комісії, що мала відати поділом майна, ген. Колодія, а пізніше й мене.

Ген. Колодій був шляхетського роду, службовець добрих військових гарматних частин; в поступованні коректний і зрівноважений, він був корисний у праці. Роздумавшись, ми вирішили не втручатися в політичну сторону національної праці, а бути, так би мовити, технічними дорадниками Комісіі. Фронтовому командуванню моє українофільство не подобалося. В його руках були матеріяльні засоби й через те ми, тобто я і ген. Колодій, терпіли матеріяльно. Що до фронтової ради, то не була вона й сама багата й не могла нам допомагати. Жили ми кожний в свойому помешканню, а обідали й вечеряли разом. Було бідно, — але їли свій хліб поміж своїми людьми, які радо приймали нас у свойому товаристі. Тоді-ж я близько познайомився з д-ром Галіпом і п. Голіцинським та їх службовим персоналом. Жили вони в митрополичих палатах і були добре приняті в урядових колах.

Розклад всього російского фронту — від Балтики до Чорного моря — спричинився до зміни політичної орієнтації в Румунії, — партія Германофільска брала гору й, врешті, скінчилося тим, що Французи мусіли покинути Яси. Я сам був свідком того, як тяжко країна переживала крізу. Це прислужилося й тому, що організації Росіян, що продовжували додержуватися комбінацій, в яких головним моментом було опертя на "союзників", — мусіли шукати собі виходу. Такий вихід був вказаний полк. Дроздовським. Він був душею й організатором походу через Україну на Дін, з відкиненням потім своєї операційної лінії на Кавказ (роля Англіі). — Така була ідея авторів цього цікавого походу. Полк. Дроздовський був моїм субалтерним в учебній команді Лейб Гвардії Волинського полку. Були ми спільно з ним і в японській війні і кілька день перед походом я бачився з ним.

Говорили ми головно про українське питання. Всі його політичні прогнози виходили з так добре нам відомого становища "малороса". Мені було дивно, що Дроздовський — людина, без сумніву, небуденна, — в цьому питанню пішов старими стежками. Проте, на прощання, побажав йому щасливоі дороги. Можна ріжно підходити до Дроздовського, як до сина нашої нації, але