Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Правда, хоч я був цілком захоплений своїм ділом, але-ж певний неспокій в політичній атмосфері я відчував. Частенько зустрічаючись з д-ром Луценком, секретарем самостійників Андрущенком та й з иншими, я бачив, що політичні взаємовідносини загострювались. Діяльність Центральної Ради мало кого задовольняла. Була туга за новими напрямками. Панове з меншостей прикладали до цього й своїх рук…

У взаємовідносинах з Німцями, через невиконання взятих на себе в Берестю зобовязань, також було не все гаразд. Ходили чутки й про рух поміж хліборобами та багато иншого, але, признаюсь, я був заскочений, коли 29. IV. — коло першої приблизно години, зустрів я на вулиці ген. Кушакевича, який оповів мені, що в цій хвилині хлібороби обірають в помешканню Київського цирку гетьмана України.

Направляюсь до цирку, — народу повно, дуже повно, але все-ж таки ще можна було проштовхнутися. В середині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи; Центральна Рада на лаві підсудних; для неї не знаходиться жадних виправдань. Вона мусить уступити. Потрібна сильна рука господаря. Як би у відповідь на промови ораторів, збоку доноситься: "Гетьмана нам треба!" — "Гетьмана! Гетьмана!" — лунає по салі… Одного промовця заступав другий. Той же зміст, хиба що вирази инші, бо говорить людина більш розвинена. Вліво, у льожі, показується в козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: "Генерал Скоропадський". Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву — генерала Скоропадського.

Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: "Слава Гетьману Скоропадському!".

Президія кидається до льожі, де сидить генерал і запрошує його до президіяльного столу. При появі гетьмана на сцені, збори улаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякув зборам й просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла.

Президія зачиняє збори й просить усіх присутніх зібратися біля св. Софії. Іду до Педагогічного Музею, щоб подивитися, як буде реагувати Центральна Рада. Ще з Фундуклеївської чую кулеметну стрілянину, але не довгу… Вулиці цілковито порожні. Кажуть, що порядок у Київі забезпечують Німці; підходжу до району Педагогічного Музею. Бачу поодинокі групи Українців. На молебень я спізнився, а через те подався до касарень УСУСУСІВ (Галицькі січові стрільці, — головна збройна сила Центральної Ради). Від стрільців довідався, що їх Німці зневтралізували.

Вертаю до своєї канцелярії в Штабі. Дізнаюся, що переворот — доконаний факт й що нова гетьманська влада наказує всім продовжувати свою службу на своїх місцях.

Моє вражіння, що наколи-б не Німці, характер перевороту був би зовсім інший. Коли-б хлібороби були озброєні, напевно не обійшлося-б без пролиття крови.

Перші вражіння по перевороті були для мене пригноблюючі. Справа носила характер повного дісонансу поміж консервативними й революційними елементами. Але, врешті, усе, бодай на зовнішнє око, заспокоїлось й помалу приступило до праці.

Генерал Рогоза у якости військового міністра, підполковник Слівінський — начальник Ген. Штабу і ген. Галкин — Головного Штабу, мали перевести в життя замисли Гетьмана по організації військових сил України. Нікому з вказаних осіб не можна було відмовити ні розуміння своіх обовязків перед Нацією, ні особистої вартости. На цих старшин передовсім ліг обовязок добору ближчих помічників. На посаду вартового отамана був призначений молодий генерал Лігнау, здається, років на два молодший від мене по службі в Лейб-Гвардії Волинськім полку. Як відомо, роля вартового отамана в Генеральному штабі полягає в доборі й завідуванню командним складом. Лігнау був старшиною виключних здібностей, але фахівець переважав у ньому українського патріота. Працював він совісно, але корективи, пороблені ним в командному складі української армії, не були відповідні. Він не вхопив морального моменту справи.

Реєстер кандидатів на посади вищого командного складу значно побільшився вже кандидатами з табору консерваторів-гетьманців й так званого "малоросійствующого". Я знав, що на 12 дивізій кандидувало нас до 72 генералів йполковників, а тому числив, що великих виглядів на отримання дивізії не матиму. Це було причиною мого заглиблення в штабову працю.

У вільні години одвідував я ген. Осецького, який помалу вийшов з небезпеки, хоч все ще рахував за краще даремно нікому не мозолити очей. Я радився з ним, як людиною, що більш од мене захоплювалась політичною стороною справи, як він задивляється на все це і які користи добачає в сучасному перевороті для нашої загально-національної справи. Він робив розумне обличчя, хитро усміхався, але до ладу нічого не казав…

Тим часом, почались перші формування сердюків і військових шкіл. Полковник Клименко — "фінляндець" (Лейб Гвардії Фінляндського полку), що був призначений формувати сердюків, заїздив до мене в Гол. Штаб й просив обняти тим часом посаду його помічника, з тим, що як буде формуватися друга сердюцька дивізія, я буду призначений на її командіра. Я відмовився, бо знав, що особливостями характеру взагалі не надаюсь на всілякі допомогові ролі. Я завжди давав перевагу малому ділові, але свойому.

Натомість, мені більш припала до сердця друга пропозиція, — вже у галузі військово-педагогічній, а саме командіра Штаб-Старшинськоі школи, — щось подібного до бувшої Оранієнбаумської школи капітанів армії, яка по мойому розумінню, за малими корективами, могла-б бути фактично Високою Військовою Школою. 3 цього приводу був я навіть у ген. Юнакова, якому міністр доручив військово-педагогічну галузь армії. Генерал обіцяв закріпити за мною це місце, але застерігся, що в ближчому часі не передбачується організації вищих шкіл. При цій нагоді я мав можливість оглянути школу, в яку, між иншим, вступали й наші катеринославські юнаки.

Гостюючи часом у мене, вони скаржились на те, що їх не задовольняв ні режим, ні методи навчання. Те, що я сам міг побачити, мені теж не дуже подобалось. Скидалося все скорше на масову виучку, ніж на індивідуальний вишкіл інструкторів. Дуже негарну ролю відогравав полковник-німець, якому був доручений вищий контроль над