Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Гарматчики були розташовані в касарнях, де ще в часі війни містилася піша військова старшинська школа, начальником якої був відомий в російській арміі автор тактики — полковник ген. штабу Анісімов. Присутність цього видатного теоретика в нашій залозі, коли необхідно було витворювати й нові підстави характеру теоретичного, було прийнято всіма з повним вдоволенням.
Взагалі, з погляду користи для справи, можна з повною відповідальністю сказати, що вищі керовники військової справи зібрали у Полтаві серйозні інструкторські сили, які без сумніву виконали-б з часом поставлені перед ними завдання. А присутність певного кадру національно свідомого елементу серед старшин, на тлі лояльности до українського визвольно-державницького руху, відкривала перед нами сприятливу можливість для вщіплювання і їхнім частинам певних національних ідеалів.
Ще до мого приїзду до Полтави, в дивізії були організовані курси (певно з ініціятиви цього національно свідомого ядра) українознавства, а, зокрема, багато уваги було звернуто на вивчення української мови. Час-від-часу відбувалися виклади і для цілої полтавської залоги.
Помалу навязувалися знайомства й з місцевим громадянством, так що коли ми згодом зробили у себе виставу ("Наталка Полтавка"), — то знайшлося й кому грати й кому подивитися.
У Київі не дуже поспішали із статутами в галузі фахового навчання військ, і тому мені довелося при собі скласти комісію, яка визначила-б еволюцію у військовій справі. Взагалі мені, як спостерігачеві періферійного життя, здавалося, що темп праці не відповідав потребам моменту. Особлива морока була з матеріяльною частиною справи, а, зокрема, й з ремонтом касарень. За революції в них міцно отаборилися колосальні, як малі поросята, щурі, які до того розбещились, що не звертали жадної уваги на людей, а на водопій ходили цілими табунами повз вартових, які не наважувались їх навіть зачіпати.
В червні ми всі склали присягу на вірність Українській Державі й Гетьманові, — одні щиро, а другі з переконання, що цього етапу в розвиткові Російської державности не можна обминути. Генерал Слюсаренко в своїй промові з'ясував своє розуміння справи, — що присягою Українській Державі присягаємо майбутній наймогутнішій складовій частині Великої Росії. Як я зазначив вище, на початкахгетьманату, я був у деякій мірі в опозиції. Коли вияснилось, що моє призначення буде оформлене, я конферував з секретаріятом партії самостійників. Статут регулярної армії не дозволяв брати участи її членам у політичній роботі, а я хоч, і не був у партії, але був, так мовити, її партизаном.
Секретаріят признав за бажане моє перебування в армії й погодився з моїми поглядами на ролю командного складу — служити загально-національній справі, полишаючи політичне заступництво армії військовому міністрові. Цей погляд я провадив й в своїй дивізії на Полтавщині; тому-то я вважав потрібним зареагувати на промову команданта корпусу, хоч і шанував його, як фахову силу й як людину високих моральних якостей. При свойому поздоровленню командиру корпусу, я знайшов потрібним натякнути старшині, що присягаємо на вірність нашій національній справі. Повторюю, що формування наших частин, зрештою, хоч і в матеріяльній біді, йшло порівнюючи добре. Пошкодив нашій праці, — і то грунтовно, — міністерський наказ, який принціп морально-національний що до старшин, поставив після принціпу фаховости. На підставі цього наказу, більшість нашої патріотично настроєної молоді, замість того, щоб бути командированою до шкіл, була попросту викинута на брук. Я уважав своїм обовязком рапортувати начальству про те, що з цього повстане велике лихо, що міністерство робить кривду людям.
Правда, згодом був винайдений доцільний вихід, але, на жаль, з великим запізненням, коли всі ці вигнанці поробились уже тайними провідниками революційно настроених частин населення. Це було друге відродження козацтва на Україні. Козацтво, як в інтелігентських, так і в ширших масах населення, лишило по собі чарівні спогади. 3 іменем козака сполучалось поняття лицаря-велетня, патріота й заступника слабих і покривджених. Не диво через те, що, з початком революції 17 року, почався на Україні грандіозний по свойому розмахові, козацький здвиг, який пішов під прапором вільного козацтва. До організації В. Козацтва прикладали рук й деякі з наших дідичів, які пізніше війшли в кадри гетьманців. Він, зрештою, прийняв цілком організовану форму й дістав своїм провідником командира 34. арм. корпусу генерала П. Скоропадського. На жаль, ініціяторам не пощастило скерувати рух у здорове річище, — большевизм і там знайшов собі грунт. В боротьбі з червоною армією козацтво показало себе слабим. Поодинокі куріні — Слобожанський, Гайдамацький й инші були рідкими винятками, що, спільно зстудентськими курінями, прикрили своїми рядами відступаючі на захід України уряди. При повороті Центральної Ради з Житоміра до Київа, вже ніхто не думав про відновлення Вільного Козацтва. Прихильники його по більшости війшли в склад Запорожців, що, як вповні організована частина, стояла на той час на охороні північно-східних кордонів.
При гетьманаті, поруч з плянами реорганізації армії, — стало на чергу питання про відродження на Україні козацтва вже як стану, чим воно грунтовно відріжнялось від Вільного Козацтва, більш подібного до Галицьких Січей або Чехословацьких Соколів. В червні була організована генеральна Козацька Рада, а в серпні пороблені й перші призначення кошових отаманів. Один з них — полковник Козинець, — як кошовий Полтавщини, в справі свого уряду зявився був до нас.
Відвідуючи мене, він просто захопив мене козацькою справою. Та воно й не диво, бо в роді нашому ще живі козацькі традиції (мій дід був осавулом Дунайського 2 полку). Він намовляв мене пристати до цієї справи і обіцяв висунути мою кандидатуру на кошового Катеринославщини. Я вагався. Забагато вже було витрачено енергії на 11. дивізію: справа ось-ось закінчувалась в своїй організаційній формі. Нарешті, добалакались до того, щоб представити цю справу на вирішення
