Україна-Європа - Лада Лузіна

– Чому дурниці?

– Тому, що мені, наприклад, байдуже, хто буде у владі. Чи нинішні будуть красти, чи інші, яка різниця? Ти два тижні сидів там у 2005 році, запалення легень дістав і що?

– Тебе досі цікавлять мої погляди на життя?

Вона зітхнула. Так, як зітхають актори на сцені. Його погляди на життя Антоніну не цікавили ніколи. Лишень розмір заробітку, який завжди був для неї суцільним розчаруванням.

– Аніскілечки. Просто хочу відкрити очі дитині, що загралася.

Це не має ніякого сенсу, подумав Артем. Доводити істину людині, яка живе у своїй власній містечковій реальності. Але не стримався:

– Цього разу усе по-дорослому, Тоню. Якщо ми будемо сидіти, склавши руки, Україна просто перестане існувати. Нас силоміць приєднають до Російської Федерації. Не за рік-два, але все закінчиться саме так.

– І що з того? Так історично склалось – ми завжди були разом з Росією, будемо й надалі.

Артем спохмурнів. Вона часто несла нісенітниці. Біда у тому, що подібні нісенітниці зараз ніс мало не кожен другий у країні, яка вже двадцять три роки існувала як суверенна держава.

– Ти мені розповідатимеш про історичну спадковість відносин?

– Ти зануда.

Можливо, вона має рацію. Він зануда. Принаймні, не хотів миритись з її позашлюбним романом і не вважав, що сам до нього спонукав Антоніну. Він зануда тому, що йому байдуже ким і чим стане ця жінка у майбутньому. Зараз його більше займали події, які набирали обертів на Майдані Незалежності у Києві.

Двері кабінету відчинились і секретар судового засідання сказала:

– Кричевські. Антоніна і Артем…

Від спогадів відволік черговий удар кийком, від якого ноги підігнулись і Артем гепнувся на підлогу. На якийсь час, скоріш за все, втратив свідомість. Коли прийшов до тями, помітив над собою обличчя лейтенанта і того, кого кликали Шкандибою. Небрита масна пика, коротка зачіска, запах перегару, камуфльований однострій. Типовий сержант спеціального підрозділу «Беркут».

– Будеш говорити? – сумно, навіть співчутливо промовив лейтенант.

Артем у відповідь лише похитав головою.

– Як знаєш. Сьогодні суд зачинить тебе на шістдесят діб, отже матимемо вдосталь часу. Я тобі продемонструю, що Україна – це Європа.

VI

Двері камери відчинились з оглушливим рипінням і промінь жовтавого світла з тюремного коридору ліг на підлогу. А разом з ним тінь охоронця. Гротескна фігура гірського троля з великим черевом, короткими ногами і схожою на колоду головою. Брязкаючи ключами, вартовий пробубонів:

– Кричевський, на вихід!

До свідомості Артема ці слова дійшли, немов крізь ковдру. Власне, все його життя на протязі перебування у напівтемній, просяклій сопухом немитих людських тіл камері було таким – концентрацією образів, що пройшли крізь вату затупленого відчуття. Фраза «на вихід!» лунала на годину по кілька разів. Мінялися лише прізвища, решта ритуалу проходила без змін. Хтось зітхав, починав ворушитись, вимовляв у напівголоса лайку, після чого виходив у коридор. Потім двері зачинялись з жахливим рипінням, а життя напівсонної камери ІТТ продовжувалось у попередньому ритмі.

– Кричевський! Спиш?! – охоронець виявляв нетерпіння.

– Намагався.

– Сподобалось гостювати?

– Най так пану сподобається.

Тюремник – пузатий дядько років сорока п'яти, вишкірився:

– Сплюнь, дурню.

Можливо, він непоганий чоловік, подумав Артем. Так влаштовано світ, що кожен має виконувати свою роботу. Його обов'язки вичерпуються на дії відчинити – відвести – зачинити. Ставка, вислуга, пенсія, рік за два… Він нікому не чинить зла і навіть намагається підвищити настрій арештантів невмілими жартами й бородатими анекдотами. Має сім'ю, має жінку, яка, скоріш за все, мріє про більш заможне життя і розбавляє нудьгу повсякденності нечастими інтрижками. Має дітей. Можливо, хлопчика і дівчинку. Він щиро кохає усіх трьох. Чому б ні, він лише гвинтик. Каральна система потрібна завжди. Навіть, якщо він співчуває Майдану і хоче бачити своїх дітей у новій, європейській Україні, він і надалі буде виконувати свої обов'язки. Обов'язки пса на ланцюгу. Людину не зміниш, і Артем знав це краще за інших.

– Тьху-тьху-тьху, – з посмішкою промовив Артем.

– От так краще, – вискалився тюремник. – Збирайся, там по твою душу.

У невеличкій кімнаті, захаращеній казенними меблями, з рядом залізних шаф вздовж стіни, у яких переодягались тюремники, на нього очікував Борис. Побачивши Артема, махнув головою до службовця, з яким щойно бесідував, і встав зі стільця. Застиг, помітивши, у якому стані перебуває брат.

– Чортівня… – процідив крізь зуби і, звертаючись до когось невидимого, – де його речі?

– Які речі? – виплигнув, немов чортик зі скриньки, капітан у сорочці кольору хакі. – Забираєш, чи я телефоную?

Капітан, підтверджуючи свою рішучість телефонувати невідомому заступнику, здійняв слухавку стаціонарного телефону. Борис, не намагаючись приховати нервовий настрій, підійшов впритул до капітана і одним рухом вихопив у нього слухавку.

– Я сам доповім кому треба. Не переймайся, капітане.

Капітан знизав плечами і відійшов.

– Ходімо, – просто сказав Борис, і вони пішли.

Артем дрімав у автомобілі брата, роблячи над собою зусилля, відповідав на запитання Олени, дружини Бориса, брав у неї рушник, довго мокнув у ванні, а потім без сил упав на постіль. На ту саму постіль, на якій спав минулого разу, коли вони приїздили разом з мамою і батьком. Не дивлячись на втому, не міг заснути. Пригадалась Ірина. Він повинен зателефонувати до неї. Але Артемів телефон залишився у міліціонерів, а просити мобільний у брата він не хотів. Можливо, вона й не надто тривожиться через його відсутність. Так буває – доки людина поряд, відчуваєш у ній потребу, але варто їй пропасти з кола зору, і життя продовжується. Зрештою, скільки вони знайомі? Усього півтора місяці, не так вже й багато… Все ж необхідно зателефонувати. Але це можна буде зробити ранком. Ранок завжди все розставляє на свої місця. Зрештою, втома здолала його і Артем заснув.

Ранок вихопив з чорноти небуття швидко, без хвилин солодкої дрімоти. У майданівському наметі він не бачив снів. Просто долав втому, намагаючись зберегти себе для наступного дня боротьби. З Русланою і політиками на сцені. З сотниками самооборони, які не встигали приховати обличчя під балаклавами від усюдисущих камер. З залізними діжками, у яких палали багаття, і невидимими з площі рядами військових, що зачаїлись до часу, але не відступили. На квартирі у брата спати було зручніше, але снів він теж не побачив. Сни залишились у минулому житті. Артем швидко одягнувся і почимчикував у прихожу. Швидко відшукав свої черевики і заходився взуватись.

– Артеме, – Борис стояв у дверях кухні з кавоваркою у руці. У квартирі панував запах духмяної гарячої кави.

– Я йду, – буркнув Артем.

– Артеме, не поспішай. Ти