Україна-Європа - Лада Лузіна
– Іди геть.
Артем послухався. Коли повернувся до свого автомобіля, довго не міг заспокоїтись. Сидів, заплющивши очі, й пригадував події, що відбулися зовсім недавно. Минулого разу вони зустрічались з братом у листопаді, до того як Артем вперше поїхав до Києва, щоб на Майдані Незалежності бодай комусь вилити біль і сором за те, що у них відбирають країну. Відбирають, щоб піднести її як цінний трофей ненажерливому Третьому Риму. Минулої зустрічі вони про це не говорили, було не до політики. Вони зустрілись під час похорону батька і їхнє горе було спільним. Але тепер… Тепер один з них мусить мерзнути у наметі, а інший прислужувати злодію, який зненацька зацарював в Україні. Прислужувати й боротись з побратимами Артема. Хапати їх і за безглуздим звинуваченням кидати до буцегарні. А скількох він уже кинув? Невже вони мусять стати ворогами?
Артем силоміць перевів думки у більш практичне русло. Потрібно було заправити повний бак і усі каністри на АЗС перед в'їздом до міста. На Майдані катастрофічно не вистачало палива для генераторів. Тоді вони ще не використовували бензин за іншим призначенням.
V
– Прізвище? – лейтенант у розхристаному і вим'ятому однострої не мав у голосі гніву, лише втому. Як і усі співробітники райвідділу, куди озвірілі «беркута» завезли десяток напівмертвих від побоїв бійців самооборони, серед яких перебував і Артем.
– Кричевський.
– Ім'я, по батькові?
– Артем Іванович.
Лейтенант раптом про щось замислився.
– Кричевський, кажеш…
– Так, а що?
– Та так, запитували тут про тебе.
Артему було байдуже, хто про нього запитував. Хотілося лише одного, лягти на бік і звернутися у позі ембріона. Усе тіло саднило, поламаний ніс заважав диханню, до того ж його нудило – залізна ознака струсу головного мозку.
– Розповідай, – лейтенант позіхнув, прикриваючи рот долонею.
– Що?
– Усе розповідай. Від самого початку.
– Спочатку сотворив Бог Землю і Небо, – монотонно розпочав Артем, цитуючи Старий Заповіт. – Земля ж була недоладною і пустою, і темрява над безоднею…
Лейтенант кілька секунд шкрябав ручкою по аркушу паперу, після чого стиха вилаявся, зім'яв аркуш і вкинув його до корзини.
– Гуморист? – запитав, впритул дивлячись на Артема.
– Історик.
– Що?
– Аспірант. Львівський державний університет.
Лейтенант взяв інший аркуш і щось на ньому занотував.
– Слухай, аспіранте, можливо не створюватимемо один одному труднощі? Тобі, бачу, й так дісталось. Тож домовимось – я запитую, ти відповідаєш. Закінчимо з протоколом, тебе у суд, а там на два місяці під арешт. Йдеш на шконку, на відпочинок. Все ж тепліше, аніж у наметі.
– Або?
– Або я починаю ставитись до тебе упереджено і наші розмови стануть найгіршим спогадом у твоєму майбутньому житті.
Артем, намагаючись не надто сильно торкатись, витер кров, яка все ще йшла з розбитого носа.
– Мені приховувати нічого.
– От і добре. Розповідай, з ким зустрічався і про що мав розмову.
– Я не знаю цих людей. Але зустріч, скажу я вам, не була надто результативною.
– Так, – лейтенант щось записав на аркуші. – Якого ж результату ти очікував?
– Важко сказати.
– А ти спробуй.
– Ну, я думав, що людину з державним прапором у руках працівники правоохоронних органів цієї держави принаймні вислухають, а не кинуть на землю і не почнуть гамселити ногами. А потім вивезуть до Марийського парку й будуть тримати без верхнього одягу на морозі. На колінах. Я думав, що так чинили нацисти у минулу війну. А ще я думав, що у столиці своєї держави я можу вільно спілкуватись своєю рідною мовою, не побоюючись, що працівники міліції заштовхають мене у автозак, називаючи бандерівцем. Хоча, я не маю нічого проти цього високого звання.
Лейтенант вислухав Артемів монолог, не перебиваючи, а коли той замовк, лише похитав головою.
– Ти нічого не зрозумів. Встати!
Артем піднявся на ватні ноги і завмер. Думав, що його знову почнуть бити. Однак він помилився. Лейтенант увімкнув настільну лампу, смикнув затриманого за лікоть, підводячи ближче, і спрямував сніп яскравого світла Артемові в очі.
– Шкандиба! – гукнув когось з коридору. Коли двері за спиною Артема відчинились, мовив до того, хто зайшов, – слідкуй за ним. Якщо відвертатиме мармизу, бий кийком під коліна.
– А ти постій, подумай, – це вже до Артема. – Коли надумаєш розповісти про людей, з якими ваш чортів автомайдан зустрічався з метою налагодити постачання продуктами харчування, можеш мене покликати.
За мить двері зачинились. Артем спробував повернутись, але одразу ж отримав болісний удар гумовим кийком по стегну.
– Стояти! – каркнув сухий голос за спиною.
І він стояв. Коли спробував схилити голову, отримав удар. Коли намагався заговорити з невідомим Шкандибою, отримував ще один удар. Так тяглись хвилини. Світло до болю пекло вимучений безсонням і болем мозок навіть крізь заплющені повіки. Тож дуже скоро Артем осягнув усю геніальність задуму свого мучителя. Десь він читав про подібний метод. Здається, у Івана Багряного. Невже подібні твори читає й лейтенант? Після хвилини роздумів Артем прийшов до висновку, що міліціонерам не обов'язково читати твори дисидентів, щоб урізноманітнити свої «методи» дізнання. Просто розум катів не надто наділений уявою, а найбільш витончені тортури відточувались на протязі століть. Наступним кроком по колам «правоохоронного» пекла цілком може стати диба.
Світло, що проходило крізь призму стулених повік, мало криваво-червоний колір, а у голові пульсував біль. Щоб якось відволіктись, Артем почав пригадувати своє минуле життя. Те, яке закінчилось зовсім нещодавно. Напередодні Євромайдану.
Обличчя Антоніни чітко промовляло, що вона по-особливому готувалась. Ще одна вистава. Звичайно, прийти на розлучення до суду можна й без дорогого макіяжу, але це буде просто тривіальний процес з розлучення. Натомість тепер все виглядає по-іншому. Ось вона, я – красуня, що насолоджується вільним життям. Дивись, дурню, кого втратив. Принаймні, так все виглядає в її уяві. Але Артем дивився на колишню дружину і бачив не лише макіяж. Він бачив чужу собі людину, яка з шкіри лізе, намагаючись довести йому щось важливе для неї, не для нього. Звичайно, причиною розлучення стало не його рішення їхати до Києва і виборювати майбутнє України в об'єднаній Європі. Над цим практична і меркантильна Тоня могла лише посміятись. Все було зруйновано значно раніше. У цьому їхня обопільна вина, проте Артема не турбував подібний факт.
– Квитки купив? – з іронічною посмішкою запитала вона.
– Так. Завтра їду.
– А… Щасливої дороги.
– Дякую.
– Кричевський, ну чому ти така дитина, скажи? – театрально зітхнула Антоніна.
– Усі ми великі діти.
– Ти занадто. Хіба доросла людина може насправді вірити, що ці дурні на київській площі щось вирішують? У тебе, до речі, сім'я зруйнувалась,
