Україна-Європа - Лада Лузіна
Але все це було дещо згодом. Вечоріло, коли Артем, відчуваючи втому після кількох недоспаних ночей, уже хотів покинути все і йти відпочивати. Скоріш за все, так він і зробив би. І саме цієї миті він помітив її.
– Ось де ти, – Іра сіла поряд з ним на каремат, постелений просто на сходинку поряд зі скляним куполом «Глобуса». – Давно не бачились.
Артем, не витрачаючи зайвих слів, простягнув дівчині пластикову чашку і відкоркував термос.
– Кава.
Вона вдячно поглянула на нього і взяла чашку двома руками. Гріла долоні і дивилась у бік стели, туди, де на кілька метрів вгору здіймались зелені ребра покинутої комунальниками «йолки».
– А можливо, й справді все це даремно? – несподівано сказала вона. – Можливо, дітям потрібні ялинка і каток?
Артем знизав плечами.
– їм потрібна країна, у якій вони почуватимуть себе з комфортом.
– А ти раніше почував себе так, з комфортом?
Артем замислився. Йому нічого було нарікати на життя. Він ніколи не знав нужди, учився й займався улюбленою роботою. У нього не було причин повставати на боротьбу за краще життя. Ірина немов прочитала його думки.
– Тут більшість таких, кому на життя вистачає. У них усе є. Але, у них є ще щось. Це мрія. Мрія жити у такій країні, за яку не соромно. У країні, яка дозволяє гордитись тим, що ти є її громадянином. Зараз ми такої країни не маємо.
Артем уважно придивився до її симпатичного обличчя, відчуваючи, що починає ставитись до Ірини дещо по-новому. Так, це не просто миле дівча, яке вийшло розважитись, покинувши нудні пари в університеті. Думки, якими вона переймається, виходять за рамки світогляду двадцятирічної студентки.
– Артем! – відволік від думок сторонній голос.
Артем повернувся у той бік, звідки він пролунав. За кілька кроків від нього стояв Макс – один з нових знайомих, з якими почав приятелювати уже тут, на Майдані. Макс був родом з Дніпропетровська, мав там свій невеличкий бізнес, але покинув усе в один день, з'явившись у столиці зі спальником і кількаденним запасом харчів у рюкзаку.
– Сьогодні ночуватимеш?
Артем згадав, що обіцяв залишитись на нічне чергування. До чіткої організації Майдану було ще далеко, але вони – кілька десятків активістів, домовились організувати регулярні нічні чергування. Холодна ніч на переламі осені й зими була тепер головною загрозою Майдану. Вдень їх, веселих, миролюбних і нахабних одночасно, не зачіпали. Влада дбала про своє обличчя і десятки відеокамер, які чатували середмістя столиці, були надійним стримуючим фактором для спеціальних загонів міліції, які ховались у прилеглих до Майдану вуличках. Вночі все змінювалось. Кількість людей стрімко меншала, а напис під стелою, що проголошував: «Путяра іди геть», виглядав не менш визиваюче, аніж вдень.
Артем зітхнув і негативно покрутив головою. Чергування було конче потрібне, але сьогодні сили залишили його. Додалась, скоріш за все, простуда – нежить і слабкість примушували жадати відпочинку і горизонтального положення.
– Не знаю. Щось я зовсім розклеївся.
– Ти захворів? – несподівано Ірина наблизилась і торкнулась вустами його чола. – Температури немає!
Артем від несподіванки навіть зашарівся. Хотів пожартувати, але не знайшовся. Відмітив лишень, що дуже давно втратив властивість ніяковіти перед дівчатами. Щось особливе було у цьому загорнутому у жовто-блакитний прапор дівчиську у кумедному в'язаному капелюшку. Почуття, яке з'явилося під час першої зустрічі, цієї миті зросло і сформувалося остаточно.
– Очевидно, просто втомився, – сказав він.
– Отже? – Макс був втомлений не менше, але обов'язків організатора не покидав.
– Ми залишимось, – просто сказала Ірина. І от це «ми» сповнило Артема теплом. Він ще раз уважно поглянув на неї і саме у цю мить йому здалося, що вони знайомі дуже давно. А Ірина йому подобається. Не дивлячись на кумедний капелюх і безцеремонну манеру спілкуватись з малознайомими людьми. Хоча, можливо, простота у спілкуванні не була притаманна дівчині раніше? Можливо, це ті невидимі пута, якими пов'язав їх усіх Майдан, зробивши ближчими один до одного. Згуртувавши заради досягнення спільної мети?
– Так, ми залишимось, – Артем простягнув Ірині руку і відчув тепло її маленької тендітної долоні…
Усе почалося о четвертій ранку, коли жовте світло вуличних ліхтарів малювало на стінах химерні малюнки, а холодний передранковий вітер гнав бруківкою пожовкле листя каштанів. Очевидно, десь там, у владних кабінетах, комусь увірвався терпець і він вирішив грати не за правилами.
Переможців не судять, тож загони спеціального призначення все прибували й прибували. Вони з'являлися звідусіль. Сиві, немов лісові сіроманці у своїх камуфльованих бушлатах. Кремезні й озброєні до зубів. Треновані й готові до брудної роботи. Артем дивився на ряди працівників «Беркуту» й розумів, що жарти скінчились.
А далі понеслись уривки.
Блиск шоломів у світлі вуличних ліхтарів, швидкі команди, брутальні голоси. Тупіт сотень ніг, стукіт гумових кийків до металу щитів… Злегка вдалось отямитись уже перед атакою. Ряди силовиків йшли від Європейської площі і Бессарабського ринку, насувалися від площі Івана Франка і спускалися Інститутською. Виходили з автобусів на Михайлівській, шикували шеренги і готували до роботи кийки.
– Артеме, мені страшно, – прошепотіла Ірина і міцно притислась. Маленька, налякана й одночасно безмежно сильна і мужня. Саме це повернуло Артему можливість логічно зважувати обставини.
– Будь поряд! Тримайся за мене! Ми не повинні відбиватися від натовпу!
І вони побігли до стели Незалежності. Туди, де перебувала найбільша частина протестувальників. Там і тільки там був шанс уникнути побиття і арешту.
– Ми повинні перебувати у натовпі, – повторював Артем, роздивляючись залитий примарним світлом ліхтарів Майдан. І бачив, що іншого виходу у них немає – бійці «Беркуту» не залишали можливості протестувальникам залишити площу. Усе мало закінчитись саме оточенням і побиттям. Звичайна екзекуція, привселюдна й ганебна.
– Тримайся поряд і нічого не бійся! – твердив він і тоді, коли кийки запрацювали, проливаючи першу кров.
– Нічого не бійся!
Бійка набирала обертів. Хоча, яка там бійка… Це більше було схоже на цинічне й жорстоке побиття, аніж на бійку. З відбірною лайкою міліціонери кидались на беззахисних студентів і діяли так, ніби перед ними знаходились, як мінімум, озброєні злочинці. Побиті люди падали під ноги бійцям спеціального призначення, намагалися прикритися, але отримували усе нових і нових ударів. Когось волокли до автобусів, а з майданчика під стелою Незалежності нападникам відповідали мляві удари перетворених на флагштоки пластикових вудочок.
І знову свідомість відмовилась відтворювати картину побоїща, перетворюючи її на уривки.
– Мусора! – оскаженіло сичав хтось, не в змозі
