Україна-Європа - Лада Лузіна
Про останню тоді ще не знали.
Країна, яка не могла оговтатись після загибелі перших героїв – Нігояна, Жизнєвського і Вербицького, навіть не уявляла у яку криваву баню волочить її верхівка владної вертикалі.
Але «Набат Грушевського» вже лунав. Старенькі бабусі – його творці, вперто стукали по чавуну вуличних ліхтарів залізними уламками огорож і рекламних щитів, а Хрещатик стрімко позбувався бруківки.
На сцені Майдану лунала музика, люди, гріючись, танцювали, а Будинок Профспілок світився сотнями вогнів. Але неподалік від Європейської площі, де брала свій початок вулиця Грушевського, що збігала вздовж Марийського парку і виводила киян та гостей міста до будівель Верховної Ради і Кабінету Міністрів, застигли спалені вщент автобуси.
Персонажі у модних костюмах «от кутюр» все ще переконували електорат з екранів, що є самою чесною у світі владою, а не бандою злодіїв та убивць. Але у лікарнях ставало все більше поранених міліціонерів, а у Київ масово кинулись солдатські матері, намагаючись забрати додому синів, що їх було перетворено на живий щит для «сім'ї» та оточення.
Розпочиналась третя декада січня.
Артем, відчуваючи важку втому, крокував сходами того самого Будинку Профспілок, маючи на меті скоріше впасти на свій матрац і на кілька годин забутись сном. Не хотів навіть у душ – на протязі дня, коли ненадовго повертався з передової, йому вже тричі доводилось бути у душі – необхідна умова перед заміною свого просякнутого сажею й политого з водомета одягу на чистий. Інакше саме переодягання втрачало будь-який сенс. Саме цієї миті він помітив її. Ірина стояла біля вікна і задумливо вдивлялась у море людей і наметів унизу.
– Привіт.
Артему стало соромно за те, що на протязі останніх кількох годин він зовсім не згадував про неї.
– Привіт, – просто відповіла Ірина і посміхнулась. – Як ти?
Він наблизився і хотів обійняти її, але вчасно схаменувся. Його закіптюжений і брудний одяг контрастував з її білим медичним халатом.
Вони бачились востаннє ранком, коли Артему довелось звертатися у медпункт після поранення гумовою кулею. Досі не міг забути переляку, який з'явився у її очах, коли Артема внесли на руках Макс та Сашко. Тоді, не дивлячись на біль, лише він зміг її заспокоїти, стиснувши у обіймах і нашіптуючи у вухо, що все мине, а його поранення – звичайна подряпина. Все ж, коли Ірина робила перев'язку, руки її помітно тремтіли.
– Як нога? – запитала вона, зручніше вмощуючись на підвіконні – інших лав або стільців поряд не було.
– Уже майже не болить, – Артем сів на долівку, зняв з голови набридлий шолом і поклав голову їй на коліна. – Все добре.
– Тобі пощастило, – Ірина задумливо погладжувала його волосся і деякий час мовчала. – Знаєш, колись я читала у Ремарка, що лікар не повинен оперувати близьку йому людину. Це правда. Я ледве втримала себе у руках сьогодні вранці. А це була лише проста перев'язка.
– Ти чудово трималась.
– Дякую, але не варто. Я страшенно перелякалась. Просто я…
– Що? – Артем знайшов її руку і ледь-ледь стиснув у своїй.
– Просто я зрозуміла, що можу втратити тебе.
– Навряд.
Від Європейської площі й стадіону «Динамо» почулись наростаючі звуки «Набату Грушевського». За ними посилились вибухи світло-шумових гранат і феєрверків. Очевидно, «Беркут» перейшов у чергову атаку, спровокований безперервним дощем з «коктейлів Молотова», що ним поливали його бійців активісти Майдану. Хрещатиком у той бік пройшла сотня самооборони, озброєна палицями і саморобними щитами.
– Коли ж це припиниться? – зітхнула Ірина.
– Скоро, люба.
– У такі хвилини мені здається, що надалі усе життя виглядатиме саме так. З довічною боротьбою, вибухами, арештами і небезпекою, що чигає на тебе всюди.
Артем поцілував її долоню і зазирнув в очі.
– Ти втомилась. Мало відпочиваєш, звідти й подібні думки. Ми переможемо і все це залишиться у минулому. Вір мені.
– Так, я втомилась. Артеме, сходимо кудись? Хоча б у кіно. Хоча б один вечір серед мирного життя.
Артем, не вагаючись, погодився. Втома після протистояння на барикадах кудись зникла. Вона надто багато мусіла пережити тут для своїх неповних двадцяти трьох, щоб не заслужити вечора без війни і політики.
– Коли у тебе закінчується чергування?
– Уже закінчилось.
– У такому випадку хочу запросити тебе на побачення.
– О'кей, – Ірина посміхнулась так, як уміла тільки вона. – Заходь за мною о п'ятій.
Вечір і справді видався вартим того, щоб замінити ним відпочинок у холодному наметі. Вони гуляли вулицями вечірнього Києва і насолоджувались тишею його скверів. Вечеряли у невеличкому ресторанчику, а потім пили каву біля пересувної кав'ярні, у якій хазяйнував смішливий хлопчина років сімнадцяти. Вони сиділи у кінотеатрі і дивились фільм про далекі країни, блакитні лагуни й сріблястий пісок. Про яхти, море і чарівний підводний світ тропічних морів. Про боротьбу за скарби затонулих кораблів і кохання. Про інше життя. А потім просто сиділи на лаві, не дивлячись на мороз, і милувались розсипом зірок, які несподівано з'явились на небосхилі, відвоювавши місце у набридлих за багато місяців важких олов'яних хмар. Вони були усього за кілька кілометрів від передової на Грушевського, але зовсім забули про все, що там відбувалось, намагаючись віднайти ті крихти мирного життя, що його могли собі дозволити. Вони просто були на побаченні.
– Дивні у нас стосунки, – помітив Артем, коли вони повертались.
– Чому?
– Іноді мені здається, що ближчої за тебе людини у мене немає. А ми майже нічого не знаємо один про одного.
– Про що ти хотів дізнатись?
– Багато про що. Наприклад, чи був у тебе хлопець раніше?
Ірина пригорнулась до нього і зітхнула.
– Раніше… Минуле закінчилося надто давно, щоб втрачати наш час на його спогади. Знаєш, мені здається, що ми тепер ніколи не зможемо жити так, як жили раніше. Просто не матимемо на це права.
– Тобі так здається. Життя загоює значно болючіші речі, аніж подряпини від гумових куль і синці. Пройде зовсім мало часу і ми згадуватимемо цю зиму на Майдані лише як веселу пригоду.
– Навряд, – Ірина заглянула Артему в очі. – Веселою ця пригода вже ніколи не буде. Постраждали надто багато людей.
– Так, ти маєш рацію, – спробував Артем відвести розмову від тематики останніх подій. Віднедавна усім їм це було вкрай необхідно. – Хочу, щоб ти розповіла мені про себе.
– Запитуй, – засміялась вона.
– Як не прикро розуміти, але я не знаю навіть звідки ти.
– Живу
